Джон Гришэм - Адвокат негідників

Трохи нервуючись, ми чекаємо кілька хвилин, поки його намагаються привести до тями. Натовп хоче, щоб були ноші, жертви, щоб було про що говорити на роботі, але Джакал поступово оживає і починає розмовляти. Він сідає, і ми заспокоюємось. Чи намагаємось. Не так вже й легко залишатися спокійним після неймовірного дійства з такими високими ставками під тупотіння ніг п’яти тисяч шаленців.

Джакал підводиться на ноги, шаленці ревуть.

Тадео підходить до нього, каже щось приємне, і вони миряться.

Коли ми виходимо з клітки, я йду за Тадео й усміхаюся, дивлячись, як він тисне руки своїм фанам і насолоджується черговою перемогою. Він припустився кількох дурних помилок, через які загинув би у двобої з досвідченим супротивником, але загалом це був ще один багатообіцяючий бій. Я смакую цей момент і думаю про майбутнє, про майбутні заробітки, про можливе спонсорство. Це четвертий боєць, у якого я інвестував, і перший, який окупляється.

Саме перед тим, як ми сходимо з помосту і заходимо в тунель, лунає жіночий окрик:

— Пане Руд! Пане Руд!

Минає секунда чи дві, поки я це усвідомлюю, адже ніхто у цьому натовпі не повинен був мене упізнати. Я в офіційному прикиді команди Запате — звичайна реперська кепка, жахливий жовтий піджак, інші окуляри, а моє довге волосся добре сховане. Але поки я зупиняюсь і озираюсь, вона пробирається до мене. Повнувата двадцятип’ятирічна жінка з фіолетовим волоссям, пірсингом, величезними грудьми, що випинаються з-під обтислої футболки, схожа на типову стильну глядачку боїв без правил. Я з цікавістю зиркаю на неї, і вона повторює:

— Пан Руд. Ви ж пан Руд, адвокат?

Я киваю. Вона підходить ще на крок ближче і каже:

— Моя мама — одна з присяжних.

— Яких присяжних? — питаю я, раптом злякавшись. Зараз у мене тільки одна справа, яку розглядають присяжні.

— Ми з Міло. Справа Ґарді Бейкера. Моя мама — одна з присяжних.

Я стримано киваю, ніби кажучи «Он як». За кілька секунд ми сходимо з помосту і йдемо поруч вузьким коридором, стіни якого двигтять.

— І як її звати? — питаю, розглядаючи кожного, хто проходить повз нас.

— Глінна Ростон, присяжна номер вісім.

— Ясно.

Я знаю імена всіх присяжних, їхній вік, расу, професію, освіту, місце проживання, родину, подружню історію, попередню участь в журі присяжних і кримінальне минуле, якщо воно було. Я допомагав їх вибирати. Деяких я схвалив, більшість із них — не схвалив. Два попередні тижні я просиджував із ними у переповненій судовій залі по п’ять днів на тиждень, і вони мене відверто втомлюють. Гадаю, мені відомі їхні політичні і релігійні погляди, їхні упередження і їхнє ставлення до кримінального судочинства. І оскільки мені відомо настільки багато, я з моменту їхнього обрання був переконаний, що Ґарді Бейкеру світить смертний вирок.

— То якої думки Глінна? — питаю обережно. На ній може бути мікрофон. Мене нічого не дивує.

— Вона вважає їх усіх зграєю брехунів, — ми йдемо повільно, нікуди конкретно не прямуючи, боячись глянути одне одному в вічі. Мене це ледь не приголомшує. Зважаючи на мову тіла і беручи до уваги все, що я про неї знаю, я побився б об заклад, що Глінна Ростон першою може виголосити «Винен!».

Озираюся, щоб переконатися, що свідків немає, і кажу:

— Що ж, вона розумна жінка, бо вони справді брешуть. У них немає доказів.

— Хочете, щоб я їй це переказала?

— Мені байдуже, що ви їй перекажете, — відповідаю я, роззираючись довкола, коли ми зупиняємось і чекаємо, поки повз нас пройде один із важковаговиків зі своєю свитою. Я щойно заробив 2 000. За вечір я збагатився на 6 000 і почуваюся дуже добре. На додачу до цього — я дізнаюся неймовірну новину, що не всі присяжні у справі Ґарді Бейкера позбавлені здорового глузду.

— Вона одна така чи у неї є однодумці? — цікавлюся.

— Вона каже, що вони не обговорюють справу.

Тут хочеться розреготатися. Якщо вона не обговорює справу, то звідки її погляди відомі цій дівулі? Просто цієї миті я порушую правила етики і, можливо, заодно й кримінальне законодавство. Це несанкціонований контакт з присяжним, і, хоч він не безпосередній і спровокований не мною, немає сумнівів, що державна адвокатська колегія його не схвалить. А суддю Кауфмана просто розлютить.

— Передайте їй, щоб вона твердо стояла на своєму, бо вони взяли не того хлопця, — кажу їй і йду геть. Я гадки не маю, чого вона хоче, і нічого не можу їй запропонувати. Мабуть, я міг би витратити хвилин десять і вказати на явні невідповідності в офіційних свідченнях, але їй довелося б правильно все запам’ятати і потім точно передати своїй матері. Марні сподівання. Вона ж прийшла сюди на бої.