Джон Гришэм - Бар Когут

Зрештою налякана й знервована Зола пішла до «Рудого котяри» та розповіла про все Тодду.

ВОНА ЗУСТРІЛА ЇХ НА ПРИЧІЛКУ й вони піднялися сходами на другий поверх та зайшли до її квартири. Зачинивши двері, Зола подякувала хлопцям за те, що вони прийшли. Вона дійсно була дуже стурбована, майже в нестямі.

— Де він? — спитав Марк.

— Отам, — відповіла Зола й кивнула в бік коридору. — До себе не пускає і сам не виходить. Навряд чи він спав останні два дні. Страшна гойданка настрою, зараз на стіни дереться.

— Препарати приймає? — поцікавився Марк.

— Авжеж, ні. Принаймні фармацевтичні. Підозрюю, без самолікування не обійшлося.

Вони переглянулися, кожен очікував, що хтось зробить перший крок. Нарешті Марк промовив:

— Ходімо.

Вони вийшли в коридор і постукали в двері:

— Горді, це Марк. Я тут із Тоддом і Золою. Ми хочемо поговорити.

Тиша. Тільки ледь чутна музика — Брюс Спрінгстін. Марк знову постукав і назвався. Музика стихла. Заскреготіло крісло чи стілець, щось гупнуло й стало ще тихіше. Потім клацнув замок. Марк зачекав кілька секунд і відчинив двері.

Горді стояв посеред тісної кімнати. На ньому не було нічого, крім старих жовтих спортивок із логотипом «Редскінз», у яких вони його бачили вже добрячу сотню разів.. Він витріщався на стіну, не звертаючи уваги на гостей, що просочувалися в кімнату. Ліворуч від них був кухонний куток, захаращений купою порожніх пивних бляшанок і пляшок з-під міцних напоїв — повна раковина й щільні ряди всюди, де тільки можна розставити. Підлогу засмічено паперовими стаканчиками, використаними серветками й обгортками сандвічів. Праворуч стояв маленький обідній стіл із ноутбуком і принтером, серед стосів паперу різної висоти. Підлогу під ним укривали папірці, теки й вирізки з журналів. Диван, телевізор, крісло й кавовий столик відтягнуто в протилежний куток, аби звільнити площу стіни.

На ній була плутанина химерно розташованих великих білих аркушів і дюжини роздруківок, прикріплених кольоровими кнопками та липкою стрічкою. Горді, озброєний чорним, синім і червоним фломастерами, складав велетенську мозаїку грандіозної змови, що вела до зловмисних осіб угорі.

Виявилося, що Горді витріщався саме на світлини цих осіб. Він був блідий і змарнілий, значно втратив на вазі, чого Марк із Тоддом не вбачали якихось два тижні тому, під час сесії. Горді завжди любив спорт, тренувався в гімнастичному залі, але всі його видатні м’язи зійшли нанівець. Густе біляве волосся — джерело безмежних гордощів — засмальцювалось і звисало пацьорками. Окинувши Горді оком і зваживши стан, у якому перебувала кімната, вони раптом зрозуміли, що їхній друг зовсім пустився берега. Перед ними стояв схиблений митець — несамовитий відлюдник, занурений у створення монументального полотна.

Напівобернувшись і блимнувши на них спідлоба, Горді спитав:

— Яким вітром?

Його очі запали, щоки ввалились, ґороїжилась тижнева борідка.

— Треба поговорити, — сказав Марк.

— Ще б пак! Але говоритиму я, бо мені справді є що розповісти. Я щойно все зрозумів. Я викрив цих мерзотників, і тепер ми мусимо діяти швидко.

— Добре, Горді, — спроквола протяг Тодд. — Ми прийшли тебе вислухати. Що трапилось?

— Прошу, сідайте, — спокійно запропонував Горді, вказавши на диван.

— Я краще стоятиму, — озвався Марк. — Якщо буде твоя ласка.

— Ні! — гаркнув Горді. — Не буде! Просто роби, що я кажу, і тоді все в нас буде добре. Сідай давай. — Він так визвірився, що, здавалося, дасть стусана. У кулачному двобої, ні Марк, ані Тодд не встояли би проти Горді й десяти секунд. За роки навчання в юридичній школі вони пару разів бачили, як він бився в барах; у обох випадках — перемога швидким нокаутом.

Тодд і Зола всілися на диван, а Марк притягнув стільця з кухоньки. Всі вони з недовірою оглядали стіну: мішанину блок-схем із стрілками, що розходилися в усіх напрямках, пов’язуючи десятки компаній, фірм, імен і чисел. Вони сиділи й чекали, втупившись у стіну, мов покарані за погану поведінку школярі. Горді підійшов до обіднього столу, де стояла напівпорожня робоча пляшка текіли, налив трохи в улюблену кавову філіжанку й випив ковтками, ніби то був чай.

— Ти надто охляв, Горді, — заговорив Марк.

— Справді? Пусте, від’їмся. Зараз мова не про мою худорбу.—Із філіжанкою в руці, навіть і не подумавши запропонувати випивку своїм друзям, він підступив до стіни й вказав на горішнє фото:

— Це — Гаспидяка. Звати Гайндс Реклі, юрист із Волл-стріт, що перетворився на інвестиційного шахрая. Має лише чотири мільярди, що в наші часи ледь дозволяє бідоласі потрапити до списку «Форбс». Тобто дрібний мільярдер, хоча й має всі потрібні цяцьки: палац на П’ятій Авеню з видом на парк, чималий шмат у курортному районі Гемптонс, яхту, пару літаків, статусну дружину — звичайні для них речі. Закінчив юридичну школу в Гарварді, працював кілька років у великій фірмі. Там не притерся, тому заснував свою шарагу з кількома приятелями. Декілька поглинань — і ось він власник і керівник чотирьох юридичних фірм. Як це заведено в мільярдерів — дуже потайний, відлюдькуватий. Діє під прикриттям багатьох різних компаній. Я відслідкував лише декілька з них, але й цього вже цілком достатньо.