Наталья Паняева - Вакансія на вбивцю

Проте Геннадій не втратив амбіцій і вважав, що здатен повернути колишню славу, от лише знайде черговий сенсаційний матеріал… От і огинався на кінофестивалі, аби зустріти когось із потрібних людей і винюхати щось свіженьке, таємне і скандальне.

Високий і худий, Геннадій виглядав набагато старшим за свої сорок років. Коли йому доводилося нахилятися чи довго йти пішки, він швидко засапувався, його мучила задишка. Волосся добряче поріділо, але найбільше вражав колишніх друзів колір Геннадієвого обличчя: наче спіла слива, з яскраво-червоними плямами на щоках.

З такою мармизою, з вічно мутними, п’януватими очима, у пожмаканому одязі він здавався побитим собакою. Від журналіста відвернулися більшість друзів, та все ж, на щастя, не всі. Йому вдавалося-таки якось прогодуватися, переважно за допомогою вірних до кінця приятелів. Одним із таких друзяк був Авенір Дейкало, успішний журналіст, який не забував старого товариша. Ось і зараз Геннадію вдалося за допомогою Авеніра акредитуватися на «Молодості» від однієї невеличкої газети, де працював ще один його колишній знайомий. Досить було одного дзвінка Авеніра, аби той погодився прилаштувати Калача на кінофестиваль. Очевидно, співробітників катастрофічно не вистачало.

Але як там що, а зараз Геннадій, обвішаний фотокамерами, сидів у м’якому фотелі посеред холу готелю «Палас».

Коли Гаранджа оселився у готелі, він, Калач, спробував узяти у нього інтерв’ю. Але той незмінно відкладав розмову на опісля або відсилав його до Маргарити, яку Геннадій знав ще відтоді, коли був знаним і багатим, а вона міняла партнерів щоночі і, як подейкують, за великі гроші. Проте Маргарита не погоджувалася навіть у пам’ять про стару дружбу й ті гроші, які вона викачувала з Калача. Мовляв, мабуть, ти зовсім з глузду з’їхав, якщо думаєш, що Гаранджа схоче спілкуватися з таким алкоголіком.

Проте Геннадій відчував, що коли йому пощастить розговорити модного кіношника, то на чомусь він його обов’язково спіймає. І тоді вдасться сфабрикувати таку-сяку сенсацію. Приятель буде задоволений, а сам Геннадій зміцнить свої позиції, нехай навіть і в невеличкій газеті. Він наважився заговорити до Гаранджи і майже вирвав у нього обіцянку про інтерв’ю. Але волів зміцнити свої позиції.

Калач відчував за поведінкою, за блискучою личиною успішного кінорежисера Гаранджи щось темне, щось моторошне у його характері. «Якби я зумів нарити якогось бруду на Віталія, спіймати його на чомусь справді гарячому, можливо, тоді б ця високооплачувана хвойда не дозволила б собі називати мене алкоголіком».

За півгодини до п’ятої Геннадій зручно вмостився у холі сьомого поверху, звідки було добре видно двері номера Гаранджи. Фотель стояв у невеличкій ніші в стіні, й це робило Калача непомітним. У коридорі було досить світла, він міг при потребі знімати без спалаху.

На той час він уже подужав майже півлітра горілки і був добряче п’яненьким. Геннадій точно не знав, чого чекає. Калач вважав, що Гаранджа на перегляді, а Маргарита у місті, бо зранку бачив, як вона кудись подалася на своєму білому «фольксвагені-гольфі». Тому, скоріш за все, Геннадій лиш гаяв час, сподіваючись побачити тут щось хіба пізніше, ввечері. Та це не хвилювало журналіста. Він почувався вкрай втомленим і старим, особливо коли натовп фотографів кидався до чергової кінозірки і доводилося проштовхуватися наперед буквально за допомогою ліктів. Молоді, самовпевнені, добре вдягнуті молодики — фотографи нового покоління — безжально відганяли Геннадія зі зручних точок зйомки, та ще й кпили, обзиваючи «папашею» і «старим».

Коридорний годинник над номером 723 показував за чверть п’яту, коли Геннадій помітив на поверсі Гаранджу. Він зупинився біля дверей номера, і тоді репортер, машинально, не замислюючись, що саме він робить, підняв свій «Нікон» і клацнув затвором. Геннадій був задоволений, що зробив хоча б один більш-менш вдалий знімок для газети. Та все одно поки хвалитися не було чим.

Геннадій витяг з кишені фляжку — незмінну свою подружку — зробив великий ковток і знову сховав. Калача діймали сумніви, чи не варто пошукати інший об’єкт спостереження, а не гаяти час під дверима Гаранджи. Але тут у коридорі з’явилася дівчина. Репортер відразу впізнав Жанну Задорожну — у найкращій своїй сукні кольору опалого листя, в якій кілька годин тому її фотографували кореспонденти, у тому числі й сам Геннадій, вона лише доповнила туалет чудовим намистом з сердоліку, яке обвивало її довгу лебедину шийку.