Джеймс Чейз - Я сам поховаю своїх мертвих

— Привіт, Коррін! Я зайду?

— Ну, я не знаю, Рой ще не повернувся. Вдома я одна. А ти хочеш із ним зустрітися?

Інгліш насилу стримував своє роздратування.

— Гадаю, мені краще буде зайти, — мовив він настільки ґречно, наскільки взагалі міг. — Ти застудишся, стоячи на порозі. До того ж, боюся, в мене погані новини.

— Ох, — її очі здивовано округлилися. — Може, ти краще таки поговориш із Роєм? Я не думаю, що хочу чути погані новини. Рой не бажає, щоб я хвилювалася.

Інгліш подумав, що це цілком у її стилі. Вона може жити в цьому затишному будинку й одягатись, як голлівудська зірка, поки Рой зі шкіри лізе, аби роздобути копійку, й до того ж безсоромно заявляти, щоб її не сміли нервувати.

— Ти застудишся, — Інгліш зробив крок уперед, проштовхуючи жінку в маленький хол і зачиняючи двері. — Ці погані новини маєш почути саме ти, — на обличчі Коррін промайнув вираз раптового страху, але перш ніж вона мовила хоч слово, Нік продовжив: — Це зала? — і, не дочекавшись відповіді, попрямував до найближчих дверей.

— Це вітальня, — поправила вона, й на мить її страх зник. У цьому домі не може бути ніякої зали, тут — саме вітальня.

Інгліш відчинив двері.

— Давай краще присядемо на хвилинку.

Вона зайшла за ним у довгу кімнату з низькою стелею. Модні меблі були нові й дешеві, але створювали враження достатку. Цікаво, як вони виглядатимуть за кілька років? Мабуть, до того часу порозвалюються, але таких людей, як Рой і Коррін, мало цікавить щось постійне.

Вогонь у каміні потрохи догорав, й Інгліш злегка розрухав дрова кочергою і докинув поліно, поки Коррін зайшла та стала поруч. При яскравому світлі лампи він помітив, що рожева накидка дещо бруднувата на комірцеві й манжетах.

— Гадаю, нам треба зачекати на Роя, — вона постійно стискала і розтискала маленькі пухкі пальці. Інгліш зауважив, що Коррін відчайдушно намагається ухилитися від будь-якої відповідальності та прийняття рішень.

— Я прийшов сюди через Роя, — тихо сказав Інгліш і повернувся до неї. — Сядь, будь ласка. Я б хотів уникнути цієї розмови, але ти все одно рано чи пізно дізнаєшся...

— Ох!..

Коррін раптово сіла, ніби її не втримали ноги, а обличчя побіліло навіть під акуратно нанесеною косметикою.

— Він... у нього неприємності?

Інгліш похитав головою.

— Ні. У нього нема неприємностей і більше ніколи не буде. Усе ще гірше.

На мить він захотів бути жорстким із Коррін і сказати, що Рой мертвий, але, дивлячись на лялькове обличчя, на жах у цих дитячих голубих очах, на тремтіння губ, на стиснуті кулачки, спромігся лише натякнути на те, що сталося.

— З ним щось трапилося? — жінка глянула Ніку у вічі й раптом відсахнулася, так ніби той замахнувся на неї. — Рой же ж не мертвий?

— Він мертвий. Мені шкода, Коррін. Шкода, що змушений таке повідомляти. Я можу тобі чимось допомогти?

— Як мертвий?.. — перепитала жінка. — Він не може бути мертвим.

— Може.

— Він не може бути мертвим, — повторила Коррін, і її голос почав переходити у крик. — Ти це сказав, аби злякати мене. Я тобі ніколи не подобалася. Такого взагалі не може бути.

— Він застрелився, — тихо мовив Інгліш.

Коррін витріщилася на Ніка. До неї нарешті дійшло. Опустившись на диван, вона закрила лице руками і розплакалася.

Інгліш оглянув кімнату, підійшов до вишуканого секретера, що стояв біля стіни, й відчинив дверцята. Секретер був заповнений склянками і пляшками бренді з акуратно наклеєними ярличками. Інгліш налив у склянку і повернувся до Коррін.

— Випий.

Притиснувши склянку до її губ, Ніку таки вдалося влити в Коррін трохи бренді, перш ніж вона відштовхнула його руку.

— Рой застрелився? — Коррін підвела на нього очі.

Інгліш кивнув і швидко запитав, побачивши в її очах жах і приголомшення:

— Хтось може побути з тобою вночі? Ти не можеш залишатися тут сама.

— Але ж я зараз сама, — і сльози почали текти її обличчям, розмазуючи макіяж. — Ох, Рой! Рою! Як ти тільки міг? Чому залишив мене саму?

Цей дитячий надривистий плач непокоїв Інгліша. Він м’яко поклав руки їй на плечі, але жінка відкинула їх так люто, що чоловік злякано відсахнувся.

— Чому він застрелився? — Коррін дивилася на нього, вимагаючи якогось пояснення.

— Спробуй сьогодні викинути це з голови, — заспокійливо мовив Інгліш. — Хочеш, щоб я когось прислав до тебе? Наприклад, секретарку.

— Не хочу бачити ніяких секретарок, — вона нетвердо піднялася на ноги. — І тебе також. Ти вбив Роя! Якби ти був йому добрим братом, він би ніколи цього не зробив.