Джеймс Чейз - Я сам поховаю своїх мертвих

— Правда, — підтвердив лейтенант, трохи заспокоївшись. — Якщо чесно, то ваш брат мав втратити ліцензію до кінця тижня.

— За вимагання грошей у колишніх клієнтів? — різко запитав Інгліш.

— Думаю, в нього були серйозні проблеми з грішми. Він погрожував одній клієнтці. Вона не написала заяви, але це був стовідсотковий шантаж.

— Давайте відкладемо цю розмову, — зціпивши зуби, запропонував Інгліш. — Не хочу більше вас затримувати. Ми зможемо поговорити зранку?

— Так, містере Інгліш, — погодився Моріллі. Поки Нік ішов до дверей, він додав: — Чув, що ваш хлопець переміг сьогодні. Вітаю.

Інгліш зупинився.

— Переміг. До речі, я попросив Вінса поставити на нього замість вас. Одна сотня принесла вам три. Загляньте завтра, Вінс віддасть вам гроші, — він змовк і глянув на Моріллі. — Гаразд?

Лейтенант почервонів.

— Це дуже гарно з вашого боку, містере Інгліш. Маю на увазі ставку.

— Ну, ви ж самі хотіли поставити, але не встигли цього зробити. Знаю, як це буває: забігались, забули... А я не забув. Мені приємно піклуватися про друзів. Радий, що ви виграли, лейтенанте.

Він вийшов у коридор, кивнув Чаку і ступив у ліфт.

Моріллі й два слідчі стояли у дверях і дивились, як опускається ліфт.

— Не надто він і перейнявся, — сказав один зі слідчих.

— А ти чого хотів? — грубо запитав Моріллі. — Щоб він сів і розплакався?

Інгліш зустрічався з дружиною Роя лише раз, та й то випадково, — торік на коктейльній вечірці. Пам’ятав, що вона йому не сподобалася, хоч іншого він і не очікував. Жінка його неприємно вразила своїм лялькоподібним обличчям двадцятирічної дівчини та різким голосом і роздратувала звичкою називати всіх «сонечко». Без сумніву, вона кохала Роя. Сидячи в «кадилаку», Інгліш дивувався, що їхня любов тривала так довго.

Це було в стилі Інгліша: не дати Моріллі розповісти їй цю страшну звістку. Він не дозволяв собі уникати неприємних справ. Звичайно, було б простіше, якби спершу офіцер поліції повідомив її, а вже після того зателефонувати, але Інгліш вважав це своїм родинним обов’язком. Рой був братом, і його дружина заслуговувала почути цю погану новину ні від кого іншого, крім нього.

Інгліш глянув у вікно.

Чак звернув з головної дороги й упевнено скерував автомобіль вулицею із затишними будиночками з обох боків. У Чака було надзвичайне чуття напрямку. Він інтуїтивно знав, куди потрібно повертати, ніби мав у голові вмонтований компас. Ніколи не заглядав у карту, й Інгліш не пам’ятав, щоби водій хоч раз питав у когось дорогу.

— Приїхали, босе, — несподівано сповістив Чак. — Білий будинок за ліхтарем.

Пригальмувавши, він з’їхав до узбіччя і зупинився біля білого будиночка.

З вікна верхньої кімнати через запнуті штори пробивалося світло. Інгліш вийшов з автомобіля; від холодного вітру його широкі плечі зіщулилися. Капелюх і пальто він залишив на сидінні. Викинувши сигару в канаву, Інгліш кілька секунд придивлявся до будинку, відчуваючи здивування і роздратування водночас. Для того, хто не має грошей, Рой вибрав занадто розкішне місце для домівки. Але така безвідповідальність — у стилі брата, похмуро подумав Нік. Коли Рой чогось хотів, він це отримував, а про те, як розрахуватися, — переймався лиш наостанку, якщо взагалі переймався.

Інгліш відчинив хвіртку і рушив доріжкою до дверей. Обабіч стежини росли кущі троянд. Акуратна клумба була засаджена блідо-жовтими нарцисами. Інгліш натиснув на кнопку дзвінка, прислухався до мелодійних звуків і скривився. Такі фешенебельні штучки його дратували. Пауза затягнулася. Інгліш стояв на ґанку, чекаючи й усвідомлюючи, що Чак розглядає його з машини. Нарешті почулися кроки, і двері, наскільки дозволив ланцюжок, прочинилися.

— Хто там? — запитав жіночий голос.

— Нік Інгліш, — відповів той.

— Хто?!

Він вловив у голосі жінки нотки страху.

— Брат Роя, — пояснив Інгліш, відчуваючи, як у ньому наростає роздратування через потребу асоціювати себе з Роєм.

Ланцюжок зіскочив, двері відчинились, і яскраве світло різонуло його по очах. Коррін Інгліш не змінилася відтоді, як він її бачив. Дивлячись на неї, Нік зловив себе на думці, що жінка, напевно, виглядатиме так і через тридцять років. Невисока й дуже біла, з привабливим тілом, вона була закутана в рожеву шовкову накидку поверх темної піжами. Помітивши, що він її розглядає, жінка квапливо потягнулася пальцями до білявих кучерів і легенько їх погладила. Вона дивилася на нього здивовано, може, навіть трохи неуважно, а її великі голубі очі нагадали йому очі наляканої дитини.