Джеймс Чейз - Я сам поховаю своїх мертвих

— Мене хтось шукав?

— Ні, сер.

— І жодних дзвінків?

— Ні, сер.

Кивнувши, чоловік пройшов у розкішно вмебльований робочий кабінет, умостився за стіл, запалив сигару і сидів отак у задумі кілька хвилин, а тоді взяв слухавку.

— З’єднайте мене з капітаном поліції О’Браєном, поліцейське управління Бостона, — попросив він телефоністку. — Можете не поспішати.

— Так, містере Інгліш.

Він поклав слухавку, піднявся і почав повільно ходити туди-сюди кімнатою. За кілька хвилин задзвонив телефон.

— Містер Інгліш слухає.

— Так-так-так, привіт незнайомцям... — прогудів О’Браєн на тому кінці дроту.

— Привіт, Томе. Як справи?

— Не жаліюсь. А в тебе?

— І я ще дихаю. Думав, ти будеш на боксерському поєдинку. Чому не прийшов?

— Ну, ти ж розумієш... Маю пару вбивств, які треба розслідувати, — робота, чорти б її забрали. Радий, що твій боєць переміг. Чув, бій видався на славу.

— Ага, на славу. Слухай, Томе, мені потрібна інформація.

— Без проблем, містере Інгліш.

— Років вісім тому дівчина на ім’я Джулія Клер була заарештована за крадіжку грошей у жінки, в якої вона винаймала кімнату. Після цього тиждень провела у в’язниці. Можеш це перевірити?

— Можу, — відповів О’Браєн. — Дай мені три хвилини.

Інгліш сів на край столу, похитуючи ногою і задумливо спостерігаючи, як дим від сигари підіймається біля його обличчя.

О’Браєну вистачило двох хвилин.

— Такої дівчини не затримували, містере Інгліш. Жодних записів.

Обличчя Ніка напружилося.

— А взагалі є будь-які записи про дівчат, заарештованих за подібний злочин у той період?

— Зараз гляну, — пообіцяв О’Браєн, і цього разу пауза була значно довшою. Нарешті він озвався: — Доріс Каспері провела тиждень у в’язниці, вона намагалася вкрасти щось у магазині місяць до того.

Інгліш згадав, як Джулія одного разу говорила, що винаймала кімнату разом із дівчиною на ім’я Доріс Каспері. Він мав добру пам’ять на імена.

— Джулія Клер була свідком захисту, — продовжив О’Браєн, — але не співучасником.

— Дякую, О’Браєне! Напевно, щось наплутали у моїх записах, — мовив Інгліш. — Не забудь заскочити, як будеш у нас. До зустрічі!

Він поклав слухавку і, нахмурившись, втупився у килим. Коли Джулія розповідала про крадіжку, Інглішу здалося, що вона брехала, а тепер він знав це напевне.

— Цікаво, куди ти влипла насправді, Джуліє, — тихо мовив він, продовжуючи колувати кімнатою.

Ед Ліон вибіг на дорогу і свиснув до таксі, що проїжджало повз.

— 23 Істерн стріт, — гаркнув він, заскакуючи в автомобіль. — Погнали.

— Добре, друже, — водій так швидко рвонув з місця, що Ліон злетів із сидіння.

— Ти що, хочеш зламати мою трикляту шию?! — заверещав Ліон, намагаючись знову вмоститися.

— Бос сказав — погнали, значить — погнали, — відрізав водій, пришпоривши свого залізного коня крізь темні вулиці.

Наступні десять хвилин детектив сидів, притримуючи руками живіт, аби з нього не вивалилися усі нутрощі. Він уже сто разів пошкодував, що сказав водієві поспішати. Але коли той заїхав у район Уорд, з його вузькими провулками, овочевими кіосками і натовпом, що безцільно тиняється поміж них, таксист мусів зменшити швидкість і повзти, як черепаха.

— Якщо ти справді поспішаєш... — раптом мовив він, — Там попереду є провулок, що впирається в Істерн стріт. Можу закластися — пішки дійдеш швидше.

— Думаєш, я ловив би таксі, якби хотів пройтися? — відповів Ліон, згадавши слова Інгліша, що Хеннесі був убитий у якомусь провулку. — Їдемо далі, і пильнуй, не задави нікого.

— Та я б усіх цих бовдурів передавив, — буркнув водій і почав щосили сигналити.

Ліон припалив сигарету. Звичайно, Інгліш сказав правильно: треба знайти цю Мітчел і десь її заховати, але говорити — то не плуга пхати. Дівчина ж може подумати, що він хоче її викрасти, і верещатиме, як недорізана.

Ліон скривився і сповз на край сидіння.

— Далеко ще?

— Майже приїхали.

— Добре, зупинися на куті.

Водій зупинився, і Ліон не поскупився із чайовими.

— Хочете, щоб я зачекав? Тут буде непросто знайти таксі, якщо ви збираєтеся повертатись. Місцеві на таксі не їздять.

— Ну, зачекай, — погодився Ліон. — Але я можу трохи затриматись. Якщо не прийду за півгодини, то їдь собі.

— Я поки кину щось на зуб, — водій виліз із машини. — Чекатиму тут.

Істерн стріт була справжнім свинарником: багатоповерхівки із забрудненими сажею стінами, обвитими іржавими пожежними драбинами і балконами, сміттєві баки вздовж бордюрів та купи сміття біля них. Здавалося, що тут брудне навіть світло, яке падало на залитий масними плямами тротуар. Кожні кілька ярдів валялися під дверима п’янички чи трималися за металеві перила, щоби не впасти, надаючи вулиці трохи зловісної атмосфери. У кінці вулиці Ліон розгледів кілька крамничок, занедбані вітрини яких усе ще світились, і попрямував туди.