Джеймс Чейз - Я сам поховаю своїх мертвих

— Я не розумію, що ви маєте на увазі, — напружився старий. — І не збираюся більше нічого казати.

— Ти жартуєш? — тихо спитав Ліон. — Інгліш був убитий. Ти мав причину його вбити. Будеш говорити або зі мною, або з поліцією — вибирай.

Хеннесі витер піт з обличчя.

— Її ім’я Мей Мітчел. Адреса — 23 Істерн стріт.

— Ну, нарешті хоч щось, — сказав Ліон. — Як Інгліш спіймав тебе на гачок?

— До моєї крамнички прийшов чоловік. Він заявив, що знає мою таємницю, і якщо я не платитиму десяти доларів на тиждень, то він розповість усе моїй дружині. Звелів приносити гроші щочетверга в агенцію «Тривога». Я так і робив.

— Це був не Інгліш?

Хеннесі заперечливо похитав головою.

— Ні. Інгліш брав гроші, а приходив до мене інший. Думаю, Інгліш був його босом.

— Як цей чоловік виглядав?

— Великий, схожий на бандита, мав неприємний шрам від правого вуха до рота, і ще у нього було штучне око. З таким краще не зв’язуватись.

— Кажи свою адресу, — твердо наказав Ліон. — Може, треба буде поговорити з тобою ще раз.

— Я живу на 27 Істерн стріт.

— Добре, друже, тепер розслабся. Усе нормально. Нема чого перейматись. Інгліш мертвий. Іди додому і забудь про нього та про його шантаж. Забудь, ніби нічого й не було.

— Ви маєте на увазі, що мені не треба більше платити?

Ліон нахилився і поплескав його по руці.

— Ні. Якщо прийде цей, зі шрамом, — затримай його і повідом мені. Я подбаю про нього і простежу, аби тебе більше не зачіпали. Обіцяю.

Хеннесі повільно підвівся на ноги. Він раптом ніби помолодшав років на п’ять.

— Ви й не уявляєте, що це означає для мене, — проказав він надламаним голосом. — Десять доларів обдирали мене. Ми з дружиною не могли навіть піти в кіно, і я постійно змушений був її обманювати, що бізнес іде погано.

— Вважай, що бізнес налагодився, — мовив Ліон. — Я тут, аби допомогти тобі, якщо потрібно. Слухай, не обіцяю, але, можливо, мені вдасться повернути частину твоїх грошей. Десять доларів на тиждень протягом одинадцяти місяців, так?

Хеннесі витріщився на нього, немов не вірячи у почуте.

— Так, — підтвердив він хрипло.

— Надто не надійся, — додав Ліон, — але спробую щось зробити.

Він піднявся, підійшов до касирки і заплатив за дві кави.

— Ви своєї не випили, — зауважила дівчина, вихоплюючи доларову банкноту з його рук.

— У мене така виразка, — відповів Ліон, торкаючись рукою до капелюха, — що якби я випив вашу так звану каву, у мене в животі розпочалася б така війна, що навіть держсекретар не залагодив би. Але дякую за стілець, я зайду ще, коли ноги захочуть відпочити.

Він вийшов на вулицю, а за ним і Хеннесі.

Чоловік за сусіднім столиком, ритмічно рухаючи щелепами, опустив газету, спостерігаючи, як вони виходять з кав’ярні. Відклавши газету, він піднявся, пройшов до каси і дав дівчині кілька двадцятип’ятицентових монет.

Вона тепло усміхнулася, вражена його бездоганно підігнаному костюмові та шовковій хустинці, вставленій у рукав. Він глянув на неї, й усмішка сповзла з її обличчя. Касирка ніколи не бачила схожого погляду: бурштинового кольору очі були такі гіпнотичні та беземоційні, як очі сови, що дивиться на жертву. Заглянувши в них, дівчина здригнулася та відчула, як на її спині виступили краплини холодного поту. Чоловік зацікавлено спостерігав за її реакцією, а потім повернувся і бадьоро рушив до дверей.

Він подивився за Ліоном і Хеннесі, які разом ішли вниз вулицею, потім перебіг дорогу до запорошеного, пошарпаного «паккарда», заскочив у машину і завів двигун. Ліон та Хеннесі зупинилися на розі, потиснули руки й розійшлися у різні боки.

Чоловік у коричневому костюмі натиснув на акселератор і почав повільно їхати за Хеннесі.

А той прагнув якнайшвидше повернутися до своєї крамнички. Вона була маленькою, але достатньо прибутковою для них із дружиною, хоча й не давала змоги найняти когось на роботу.

Дружина Хеннесі мала хворе серце, і він поспішав, аби замінити її, щоб вона трохи відпочила. Крокував, бадьоро розмахуючи руками, і радісно розмірковував над тим, що почув від Ліона.

«Не обіцяю, але, можливо, мені вдасться повернути частину твоїх грошей».

Навіть якщо він поверне чверть, і йому, Хеннесі, не потрібно буде платити десяти доларів щотижня, можна буде найняти помічника і дати дружині змогу відпочивати більше.

Чоловік у коричневому костюмі їхав за старим уздовж бордюру, здалека спостерігаючи за Хеннесі очима бурштинового кольору, поки його щелепи ритмічно рухалися, жуючи гумку. Він їхав повільно, тримаючись подалі від завантаженої лівої смуги, і кожні кілька метрів робив вигляд, що шукає номер будівлі, ніби пояснюючи довколишнім малу швидкість свого автомобіля.