Джеймс Чейз - Я сам поховаю своїх мертвих

Ліон оглянув його з привітною усмішкою.

— Ну, дядько, може, й ні, а от дід — то вже ближче.

— Га? — очі Келгауна налилися кров’ю.

— Не зважай. Це сказав мій капелюх. Бачиш оце?

Він зняв капелюх і показав дірку, просунувши в неї палець.

— Мушу це носити, аби мене чули люди, ну, ті, які недочувають. Інакше не підкажу їм, як підзаробити.

— Буває... — трохи спантеличено мовив Келгаун.

— Ну добре, — продовжив Ліон, закидаючи ноги на стіл. — Залию трохи крові у свою порожню голову, ти ж не проти? Це сімейне, моя мати була така сама. Коли старий це зрозумів, то теж збожеволів. Що ж, схоже, що я взявся за непоганий бізнес. Хто були всі ці люди, які приходили до Інгліша?

Келгаун ворухнув широкими округлими плечима.

— Поняття не маю. Дехто приходив щотижня. Багато клієнтів були обірванцями, але деякі виглядали так, ніби мають мішок грошей.

— Ти був тут, коли він застрелився? — раптом запитав Ліон і нахилився вперед, аби ще раз наповнити паперову склянку Келгауна.

— Звичайно. Вистачить, містере. Мені достатньо.

— Тільки не кажи, що такий дорослий хлопець, як ти, не може випити трохи віскі, — мовив Ліон. — Мені розказали, що він застрелився між дев’ятою і десятою тридцять. Хтось приходив до нього у цей час?

— Троє людей піднімалися на шостий поверх. Але не знаю, чи до нього. А що?

— Я багато говорю, — сказав Ліон і заплющив очі. — Люблю слухати свій голос. Чим я гірший за Сінатру? Бачив би ти, як дівчатка мліють, коли я шепочу їм на вушко. І співати не треба, щоб вони завелися, — він розплющив очі, глянув на Келгауна й різко запитав: — Хто були ці троє?

— Два чоловіки та дівчина, — відповів Келгаун. — Я підіймав їх ліфтом. Дівчина приходила і раніше, а чоловіків я не знаю.

— А хто ще має офіси на шостому поверсі?

— Ну, ще агенція новин. Напевно, ви вже чули, скільки шуму від їхніх телетайпів... Далі — ваш офіс, а тоді офіс міс Віндсор.

— А вона чим займається?

— Вона, як би це сказати... митець, вирізає силуети, — пояснив Келгаун. — Виріже силует, красиво оформить його і вставить у рамку. Чим ще займається, я не знаю, ллє до неї приходять тільки чоловіки.

Ліон пожвавився, його очі загорілися.

— Цікаво, цікаво... — повторив він. — У мене така сусідка? Може, варто завітати до неї, показати свій силует?.. Може, вона навіть покаже мені свій?..

— Вона апетитна, — сказав Келгаун, — але тільки за готівку. Як на мене, краще витратити гроші на коней, але кожному своє.

— А ти філософ, — резюмував Ліон. — Розказуй про цих двох чоловіків і дівчину. Вони могли приходити або до міс Віндсор, або в агенцію новин, або до Інгліша, правильно?

— Дівчина приходила до Інгліша, — пояснив Келгаун. — Я бачив її раніше.

— Як вона виглядала?

Зробивши ковток, Келгаун недовірливо глянув на Ліона.

— Ти, містере, ставиш до дідька багато запитань. Чому це тобі так цікаво?

— Послухай мене. Ти на дурняк отримав скотч, тому спробуй бути цікавим співрозмовником.

— Ну добре, це, зрештою, нічого не вартує, — погодився Келгаун. — У неї чудове волосся, гарна фігура, хоч зараз на сцену.

— Ну й опис. Ти розумієш, що добрі два мільйони лялечок цього чортового міста виглядають точно так само... Як вона була одягнена?

— Вишукано, — сказав Келгаун і примружив очі, відтворюючи у голові картинку з дівчиною. — Чорні пальто та костюм із широкими білими лацканами, чорно-білі рукавички і чорно-біла ярмулка, вона, напевне, вважає, що це шапка. А ще — дуже красивий браслет. Знаєте, золотий ланцюжок із маленькими симпатичними підвісками.

Ліон схвально кивнув.

— Ну от, можеш, коли хочеш. Цього достатньо. Справжній детектив. Зайдеш, я випишу тобі грамоту. А що скажеш про тих двох чоловіків?

— Молокосос років вісімнадцяти був одягнений у шкіряний піджак і фланелеві штани. Приносив посилку. Думаю, він приходив до агенції новин. А от інший був не з бідних, молодявий, років двадцяти семи, у коричневому костюмі та коричневому капелюсі. Я помітив, що він носив хустинку в рукаві, так стильно. Якби я зміг знайти у себе чисту хустинку, то, чорт забирай, теж би встромив її у рукав. Ще він молов щелепами жувальну гумку, і це зводило нанівець увесь його вишуканий стиль. Якщо чоловік може дозволити собі так одягатися, йому не слід жувати гумку.

Ліон зітхнув.

— Може, напишеш книгу з етикету? Не жуйте гумки в коричневому костюмі... Продаватимеш величезними тиражами, — він опустив ноги на землю. — Хто з них прийшов першим?

— Дівчина, за нею малий у шкіряному піджаку, а тоді чоловік у коричневому костюмі.