Джеймс Чейз - Я сам поховаю своїх мертвих

Інгліш увійшов у маленьку, гарно вмебльовану вітальню.

— Тут є хтось? — гукнув він, підвищуючи голос.

Не отримавши відповіді, постукав у двері іншої кімнати.

Водій увійшов до квартири і тихенько зачинив за собою вхідні двері.

Інгліш постукав ще раз, відчинив двері й зазирнув усередину. На ліжку — порожньо, лиш ковдра відкинута.

— Сподіваюся, вона кудись вийшла, — сказав він до Чака.

— Може, у ванній? Піти глянути?

Інгліш проігнорував його пропозицію і пройшов до ванної кімнати сам, увімкнувши дорогою світло.

Раптом він застиг, як укопаний.

На білому шовковому мотузку, перекинутому через верх дверей і прив’язаному до чогось з іншого боку, висіла темноволоса дівчина років двадцяти. Вона була одягнена в білий шовковий халат, з-під якого виглядала голуба нейлонова піжама. Дівчина, мабуть, була красивою, але тепер її вигляд псували пожовтіла шкіра та опухлий язик, що стирчав із відкритого рота. Червоною ниткою від носа до підборіддя простяглася цівка засохлої крові. Чак затамував подих.

— Хай йому грець! Навіщо вона це зробила? — проказав він здавленим голосом.

Нік доторкнувся до рук покійної.

— Мертва вже годин сім. Це все ускладнює, Чаку.

Той оцінююче глянув на дівчину.

— Мови нема. Я б хотів таку саму нічну сорочку для своєї подружки, але вона чомусь одягає лишень піжаму.

Інгліш не розчув цих слив: з важкими думками він розглядав мертву дівчину.

— Нам краще забиратися звідси, босе, — запропонував Чак після довгої паузи.

— Заткайся, — гаркнув Нік і почав колувати кімнатою.

Чак, відступивши до дверей, якусь мить спостерігав за ним.

— На каміні, босе, — раптом сказав він.

Окрім звичайного мотлоху, який люди тримають на камінній полиці, у срібній рамці там стояла фотографія Роя.

Узявши світлину, Інгліш прочитав напис, зроблений великими літерами і розмашистим почерком його брата: «Подивися на мене, кохана, і згадай, ким ми стали одне для одного. Твій Рой».

Інгліш тихо вилаявся.

— Вони були коханцями. Без сумніву, для неї це написав Рой. Стиль його. Подивися, може знайдеш якісь листи.

Чак почав професійно обшукувати кімнату.

Стоячи осторонь, Нік спостерігав, як той оглядає шухляди і шафи. Чак швидко знайшов пачку перетягнутих голубою гумкою листів, передав їх Інглішу та продовжив пошуки.

Упізнавши почерк Роя, Інгліш проглянув листи. Йому було достатньо прочитати два чи три, аби зрозуміти, що Рой і Мері були дуже закохані одне в одного і що Рой планував розлучитися з Коррін.

Із перекошеним од люті обличчям він запхав листи до кишені.

— Я закінчив тут, босе.

— Поглянь в іншій кімнаті, — сказав Інгліш і, коли Чак вийшов зі спальні, заховав фотографію свого брата в кишеню.

За п’ять хвилин обоє вийшли з квартири і попрямували до машини.

— Швидко до офісу, — звелів Інгліш, сідаючи в автомобіль. — І тримай рот на замку, Чаку.

Водій ускочив за кермо і погнав «кадилак» дорогою вниз.

На масивному столі з червоного дерева запищав селектор, й Інгліш, нахилившись, натиснув кнопку мікрофона.

— Прийшов містер Крейл, — почувся голос Лоїс.

— Запрошуй, а ти зайди після нього, — Інгліш відкинувся на спинку крісла.

Щойно він це зробив, двері до кабінету відчинив Сем Крейл.

Ледь не такий же високий, як Нік, він був досить огрядним, із чорним густим прилизаним волоссям, блідим обличчям та гострими очима-намистинами. Гладкі повні щоки виблискували від регулярного гоління, товсті руки були вкриті волоссям, а нігті — бездоганно доглянуті.

Хоча Крейл виглядав не надто привабливо, він був найрозумнішим юристом у місті й займався усіма легальними справами Інгліша.

— Привіт, Ніку, — сказав він, сідаючи у крісло. — Кепські справи.

Інгліш пробурмотів щось незрозуміле у відповідь, штовхнув портсигар через стіл і задумливо подивився на Крейла.

— Як Коррін?

Крейл скривився, вибрав сигару, обрізав кінчик золотим ножиком, запалив її і видихнув клубок диму.

— Із нею, Ніку, непросто, вона ще додасть нам нових проблем.

— Не додасть, — коротко заперечив Інгліш. — Інакше за що я тобі плачу гроші? Це твоя робота — не дати їй створювати нам проблеми.

— А чим, гадаєш, я займався відтоді, як добрався до неї минулої ночі? — трохи гнівно запитав Крейл. — Але вона не хоче й слухати. Упевнена, що Рой мав борги і приходив до тебе по гроші. А ти його прогнав.

Інгліш фиркнув.

— Так, він приходив до мене позичити гроші, але шість місяців тому. То чому Рой застрелився не тоді, а зараз?