Деннис Лихэйн - Містична річка

— Хлопці, ви з цієї вулиці? — запитав великий полісмен.

Він ковзав поглядом по будинках на лівій стороні вулиці так, ніби знав тут кожного мешканця, і, якби малі набрехали, відразу забрав би їх до відділка.

— Так, — сказав Джиммі й подивився через плече на Шонів будинок.

— Так, сер, — підтвердив Шон.

Дейв не сказав нічого.

Коп подивився на нього згори вниз.

— Ти щось сказав?

— Що я сказав? — Дейв поглянув на Джиммі.

— Не дивися на нього. Дивись на мене. — Великий полісмен шумно видихнув повітря крізь ніздрі. — Ти живеш тут, малий?

— Що? Ні, не тут.

— Не тут? — Коп нахилився над Дейвом. — Де ти мешкаєш, синку?

— На Рестер-стрит.

Дейв усе ще дивився на Джиммі.

— Покидьки з халабуд на Низині вже проникли на Пагорби? — Червоні губи полісмена витяглися в трубочку, ніби він смоктав льодяник. — І напевне не для того, щоб робити тут щось корисне.

— Сер, ви про що?

— Твоя мати вдома?

— Так, сер.

Сльоза скотилася по щоці Дейва, і Шон та Джиммі відвернулися.

— От ми з нею поговоримо, розповімо, що витворяє її хуліганистий син.

— Я нічого… Я нічого… — промимрив Дейв.

— Залазь сюди.

Коп відчинив задні дверці автомобіля, й Шон відчув запах яблук — гострі пахощі жовтня.

Дейв подивився на Джиммі.

— Залазь швидше, — сказав коп. — Чи ти хочеш, щоб я надів на тебе наручники?

— Я…

— Що таке? — Тепер коп не на жарт розлютився і вдарив кулаком по відчинених дверцятах. — Залазь, кажу тобі, в машину!

Схлипуючи, Дейв поліз на заднє сидіння.

Коп тицьнув своїм товстим пальцем у Джиммі й Шона.

— А ви підіть і розкажіть матерям, що ви тут витворяли. І щоб я не бачив більше ваших бійок на моїх вулицях.

Джиммі й Шон відступили назад, а коп сів у свій автомобіль і поїхав геть. Вони бачили, як автівка доїхала до рогу вулиці й звернула праворуч. Дейв, чия голова затемнилася відстанню, озирався на них. А тоді вулиця знов спорожніла й, здавалося, заніміла після того, як хряснули, зачиняючись, дверці поліційного автомобіля. Джиммі й Шон стояли там, де щойно був автомобіль, дивилися на свої ноги, угору й униз по вулиці, куди завгодно, тільки не один на одного.

Шон досі не міг позбутися відчуття, що їхній приємний ранок зіпсувався. У роті йому відчувався присмак брудних монет, а в шлунку було таке, неначе його вишкребли ложкою.

Потому Джиммі сказав:

— Це ти все почав.

— Він усе почав.

— Ні, усе почав ти. Тепер його схопили, а в його матері не все гаразд із головою. Хтозна, що вона втне, коли двоє копів привезуть його додому.

— Я цього не починав.

Джиммі штовхнув його, а Шон і собі стусонув товариша у відповідь. За мить вони обоє качалися долі, гамселячи один одного.

— Гей!

Зачувши поклик, хлопці посхоплювалися, гадаючи знову побачити двох полісменів, натомість помітили містера Дівайна, який спускався східцями й прямував до них.

— Що ви, в біса, витворяєте?

— Нічого.

— Нічого.

Шонів батько спохмурнів, коли вийшов на хідник.

— Забирайтеся геть із проїжджої частини вулиці.

Шон і Джиммі перейшли до нього на хідник.

— Хіба вас було не троє? — Містер Дівайн подивився вгору по вулиці. — А де Дейв?

— Ти про що? — озвався Шон.

— Про Дейва. — Шонів батько глянув на сина та його товариша. — Хіба Дейва з вами не було?

— Ми билися посеред вулиці.

— Що ти сказав?

— Ми билися на проїжджій частині вулиці, й нас застукали копи.

— Коли це було?

— Хвилин п’ять тому.

— Ну, гаразд. Отже, вас застукали копи.

— І вони забрали Дейва.

Шонів батько знов глянув угору та вниз по вулиці.

— Що вони зробили? Забрали, кажеш?

— Щоб відвезти його додому, — пояснив Джиммі. — Я їм набрехав, що живу тут. А Дейв сказав, що мешкає в Низині, й вони…

— Про кого ви розповідаєте? Шоне, на кого були схожі ваші полісмени?

— Як це на кого?

— Вони були в одностроях?

— Ні, вони…

— Тоді звідки ви довідалися, що то копи?

— Не знаю. Вони…

— Вони що?

— У нього був значок, — промовив Джиммі. — На поясі.

— Який значок?

— Золотий.

— Ну, гаразд. А напис там якийсь був?

— Ти про що? — закліпав очима Шон.

— Про слова. Там були слова, які ти міг би прочитати?

— Ні. Я не пам’ятаю.

— Біллі!

Усі троє поглянули на Шонову матір. Вона стояла на ґанку з напруженим і цікавим виразом на обличчі.

— Послухай-но, люба. Зателефонуй до поліційного відділка, гаразд? Запитай, чи не заарештовували їхні детективи хлопця за бійку на нашій вулиці?