Деннис Лихэйн - Містична річка

Він мало не сказав цього Джиммі, але той уже йшов по вулиці, зазираючи у вікна автомобілів. Дейв біг слідом за ним.

— Що ти скажеш про оцей?

Джиммі поклав руку на автомобіль містера Карлтона «Бель-Ейр», і його голос відразу підхопив сухий вітерець.

— Джиммі, може, якось іншим разом? — сказав Шон, підходячи до нього. — Гаразд?

Обличчя Джиммі вмить прибрало знудженого й роздратованого вигляду.

— Що ти хочеш сказати? Ми ж домовилися. Це ж буде очманіло цікаво. Ти хіба забув?

— Очманіло цікаво, — повторив Дейв.

— Ми ж навіть не дотягнемося до дошки приладів.

— А телефонні книги навіщо? — Джиммі всміхнувся в сонячному світлі. — Візьмемо їх у тебе вдома й підмостимо під зад.

— Телефонні книги, — повторив Дейв. — Чудова думка.

Шон витяг перед собою руки.

— Ні, й годі про це.

Усмішка зникла з обличчя Джиммі. Він подивився на Шонові руки так, ніби хотів відрубати їх по лікті.

— Не розумію, чому ти не хочеш повеселитися.

Він смикнув за ручку «Бель-Ейра», але двері були замкнені. У Джиммі затремтіли щоки й нижня губа, і він подивився на Шона таким тужливим поглядом, що Шонові стало його шкода.

Дейв зиркнув на Джиммі, а тоді на Шона. Він незграбно викинув руку й ударив Шона в плече.

— Чому ти не даєш нам добре повеселитися?

Шон не міг повірити, що Дейв його вдарив. Дейв!

Він штовхнув Дейва в груди, й той сів на землю.

Джиммі штовхнув Шона.

— Ти чого б’єшся?

— Він мене вдарив, — сказав Шон.

— Не бреши, — заперечив Джиммі.

Очі Шона округлилися від подиву, й очі Джиммі передражнили його.

— Він мене справді вдарив.

— Він мене вдарив, — пропищав Джиммі дівчачим голосом і знову штовхнув Шона. — Він мій падлючий друг.

— І я тобі друг, — передражнив Шон. — І я тобі друг. І я тобі друг.

Дейв Бойл підхопився на ноги й зареготав.

— Припиніть, — сказав Шон.

— Припиніть! Припиніть! Припиніть! — Джиммі знову штовхнув Шона, боляче надавивши кінчиками пальців йому на ребра. — Ану вдар мене, вдар! Ти хочеш ударити мене?

— Ти хочеш його вдарити?

Тепер уже Дейв штовхнув Шона.

Шон навіть не збагнув, як усе почалося. Він не пам’ятав, чому Джиммі ще більше розлютився, й не тямив, як Дейвові не забракло дурості штовхнути його вперше. Якусь хвильку вони стояли коло автомобіля, а потім несподівано опинилися посеред вулиці — й ось уже Джиммі тусає його й садить кулаками, а Дейв готовий допомогти.

— Ну ж бо, вдар мене, вдар…

— Я не хочу…

Джиммі знову штовхнув його.

— Ану вдар мене, боягузлива дівко!

— Джиммі, ми не можемо…

— Ні, не можемо. Ти неспроможний, Шоне, дати мені здачі, га?

Він хотів штовхнути Шона знов, але, спостерігши, як позад товариша до них по вулиці щось наближається, опустив руку, й дикий (але й стомлений, як тепер побачив Шон) вираз спотворив його обличчя.

Це був темно-коричневий автомобіль, довгий і з широким кузовом, схожий на той, у якому їздять полісмени, «плімут» чи щось таке. Його бампер зупинився біля ніг хлопців, і копи, яких було двоє, глянули на них крізь засклене вікно. Обличчя полісменів здавалися розмитими на тлі віддзеркалених дерев, що пропливали на склі.

Шон відчув, як досі такий приємний ранок зіпсувався.

Водій вийшов з автомобіля. Це був типовий коротко обстрижений блондин із червоним обличчям, у білій сорочці, чорній із позолотою нейлоновій краватці, з животом, що нависав над застібкою його пояса, немов купа млинців. Другий чоловік здавався хворим. Туго обтягнутий шкірою, зі стомленим обличчям, він підтримував голову рукою, зануривши її в своє масне чорне волосся, й поглядав крізь вікно на трьох хлопців, які підійшли до автомобіля з боку водія.

Кремезний полісмен зігнув палець і поманив ним хлопців до себе.

— Ви дозволите мені щось запитати у вас? — Він нахилився над своїм круглим черевом, і його величезна голова затулила Шонові всю видимість. — Хлопці, ви вважаєте, що можна влаштовувати бійку посеред вулиці?

Шон помітив золотий жетон, закріплений на поясі біля товстого полісменового стегна.

— Не чую відповіді, — промовив полісмен, наставивши долоню за вухом.

— Ні, сер.

— Ні, сер.

— Ні, сер.

— То ви просто хулігани? Ось хто ви такі! — Він тицьнув своїм товстим пальцем у чоловіка, який сидів на місці пасажира. — Мені й моєму партнерові остогиділи хулігани, що лякають на вулицях пристойних людей. Вам зрозуміло?

Шон і Джиммі нічого не відповіли.

— Пробачте нам, — сказав Дейв Бойл, мало не плачучи.