Деннис Лихэйн - Містична річка

Хлопець із самурайським мечем стояв на краю парку спиною до В’язничного каналу. Піднявши одну ногу від землі й повільно обертаючись на другій, він тримав меч під дивним кутом позад своєї потилиці. Шон, Вайті, Соза й Коннолі повільно зближалися до нього по траві, запитуючи поглядами один в одного: «Що це за бевзь?» А той і далі поволі обертався й не звертав уваги на чотирьох чоловіків, що, оточивши його, звужували коло. Він підняв меч над головою й почав опускати його перед своїми грудьми. Поліціянти були тепер на відстані двадцятьох футів від нього, а хлопець тим часом обернувся на сто вісімдесят градусів і стояв тепер до них спиною. Шон зауважив, як Коннолі поклав собі руку на праве стегно, розстебнув кобуру й торкнувся руків’я свого «ґлока».

Аби справа не зайшла надто далеко й хтось не вистрілив чи незнайомець не зробив собі харакірі, Шон прочистив горло й промовив:

— Даруйте мені, сер. Сер, ви чуєте мене?

Хлопець із мечем злегка повернув голову, ніби почув Шона, але не припинив свого обертання, яке тепер відбувалося в їхньому напрямку.

— Сер, ми хочемо, щоб ви поклали свою зброю на траву.

Хлопець поставив ногу на землю й обернувся до них, його очі розширилися й оглянули кожного з присутніх. На нього були націлені чотири револьвери. Він простяг свого меча, чи то спрямовуючи його на них, а чи віддаючи їм — Шон так і не збагнув, що означав той рух.

— Ти оглух?! — гаркнув Коннолі. — На землю!

Шон сказав:

— Тс-с-с! — І зупинивсь за десять футів від хлопця з мечем, думаючи про плями крові, які вони знайшли на стежці за шістдесят ярдів звідси, знаючи, що ці плями означають. Йому пригадався Брюс Лі, який вимахував мечем завдовжки з невеличкий літак. Проте Брюс Лі був азіат, а цей молодик на вигляд не більш як років двадцяти п’яти, мав білу шкіру, чорне кучеряве волосся та голені щоки, одягнений був у білу футболку, заправлену в сірі спортивні штани.

Він тепер не ворушився, й Шон не мав сумніву, що лише страх примушував його тримати меч націленим на них, бо мозок його застиг і відмовлявся віддавати команди тілу.

— Сер, — проказав Шон доволі гостро, щоб примусити хлопця перевести погляд на нього. — Зробіть мені послугу, гаразд? Покладіть меч на траву. Лише розтисніть ваші пальці й дозвольте йому випасти з них.

— Хто ви, в біса, такі?

— Ми поліціянти, — сказав Вайті Паверс, показуючи на свій значок. — Бачите? Тому поставтеся до мене, сер, з довірою і дозвольте вашому мечеві впасти.

— О, звичайно, — мовив хлопець, і меч відразу вислизнув з його пальців, із глухим стуком упавши додолу.

Шон відчув, що Коннолі зсунувся праворуч і, готовий стрибнути на незнайомця, виставив уперед руку. Прикипівши поглядом до його очей, він запитав:

— Як тебе звуть?

— Мене звуть Кент.

— Вітаю тебе, Кенте. Я офіцер поліції на прізвище Дівайн. Мені треба, щоб ти відступив на два кроки від своєї зброї.

— Моєї зброї?

— Від меча, Кенте. Відступи на два кроки назад. А як твоє прізвище, Кенте?

— Брюер, — сказав хлопець і відступив назад, простягши перед собою руки, наче був переконаний, що зараз вони здіймуть свої револьвери й вистрілять у нього.

Шон усміхнувся й подивився на Вайті.

— А тепер, Кенте, розкажи мені, що ти тут робив. Ніби танцював у балеті — так мені здалося. — Він стенув плечима. — З мечем у руках, але ж…

Кент дивився, як Вайті нахилився й підняв меч, обережно обмотавши хусточкою руків’я.

— Кендо.

— А що це таке, Кенте?

— Кендо — це бойове мистецтво, — пояснив Кент. — Я ходжу на уроки по вівторках і четвергах, а вранці тренуюся. Я просто тренувався. Ото й усе.

Коннолі зітхнув.

Соза поглянув на Коннолі.

— Справді? Ти й побожитися можеш?

Вайті підніс лезо меча до Шона. Воно було змащене й таке чисте, ніби щойно вийшло з-під преса.

— Поглянь. — Вайті провів лезом меча по своїй розкритій долоні. — У мене ложки й то гостріші.

— Його ніколи не гострили, — сказав Кент.

Шон знову почув, як у його мозку застрекотала та птаха.

— Кенте, ти давно тут?

Кент подивився на паркувальний майданчик, що був за сто ярдів позаду них.

— П’ятнадцять хвилин щонайдовше. Чому ви запитуєте? — Його голос тепер звучав упевненіше, з відтінком обурення. — Офіцере, хіба заборонено практикувати кендо в публічному парку?

— Ми тут працюємо, — сказав Вайті. — А ти, Кенте, звертаєшся до сержанта.

— Розкажи нам, де ти був учора ввечері й сьогодні вранці? — запитав Шон.

Кент знову занервувався, напружуючи пам’ять і стримуючи подих. Він на мить заплющив очі, а тоді видихнув повітря.