Деннис Лихэйн - Містична річка

Дейв здався їй таким молодим. Широко розплющені очі, бліде зрошене потом обличчя, прилипле до лоба волосся внаслідок засапаного дихання й жаху. «А це що — кров? Так, це кров… СНІД! — промайнуло їй у голові. — А що, як той чоловік був хворий на СНІД? Ні! Візьмись тепер за якесь діло. Заходися коло справжнього діла».

Дейв потребував її. Так було не завжди. І цієї миті вона збагнула, чому той факт, що він ніколи ні на що не нарікав, почав турбувати її. Жаліючись комусь на щось, ти просиш допомоги, просиш ту людину усунути те, що турбує тебе. Але Дейв ніколи не потребував її раніше, тож ніколи ні на що не нарікав, ані на те, що втратив роботу, ані на витівки Розмарі, коли та була ще жива. Але тепер, стоячи перед нею навколішки й з розпачем розповідаючи їй про те, що він, можливо, вбив чоловіка, Дейв прохав її сказати йому, що все буде гаразд.

«Воно й справді все буде гаразд, — думала Селеста, — хіба ні? — А далі неначе зверталася до того незнайомця: — Ти намагавсь пограбувати чесного громадянина й тепер терпи, якщо по-твоєму не вийшло. Ти справедливо міг і загинути. Мені тебе шкода, але таку долю ти заслужив. Ти свою роль зіграв і тепер розплачуйся».

Вона поцілувала чоловіка в лоб.

— Чоловіче, — прошепотіла вона. — Ставай під душ. А я подбаю про твій одяг.

— Справді?

— Справді.

— Що ти збираєшся з ним робити?

Вона поки що не знала. Може, спалити? Було б добре, але де? Таж не в помешканні. Хіба на задвірку. Утім, хутко до неї дійшло, що хтось помітить, як вона спалює одяг на задвірку о третій годині ночі (та хоч би й коли).

— Я його виперу, — промовила вона, коли їй спала ця думка. — Я ретельно виперу його, а потім ми покладемо його в торбину на сміття й закопаємо.

— Закопаємо?

— Викинемо на звалище. Хоча стривай, — її думки тепер рухалися швидше, ніж її губи, — ми заховаємо торбину до вівторка. Це той день, коли вивозять сміття, еге?

— Справді…

Він відкрутив душ, не відводячи від неї погляду. Поріз на його грудях тепер потемнів, і Селеста знову стурбовано подумала про СНІД, гепатит і про багато інших хвороб, які можуть бути в чужій крові, адже вона отруйна й іноді смертельно.

— Я знаю, коли приїздять вантажівки. О сьомій п’ятнадцять вони вже тут, окрім першого тижня в червні, коли від’їжджають учні коледжу й лишають по собі чимало сміття, тоді вони їдуть пізніше, щоб…

— Селесто, кохана моя. То що ти збираєшся зробити?

— Коли я почую гуркіт вантажівки, я швиденько спущуся сходами й побіжу за нею, ніби забула щось винести, й кину свою торбину в кузов. Правильно я мислю?

Вона всміхнулася, хоч їй було зовсім не весело. Він сунув руку під бризки душу, хоч усе ще стояв обличчям до неї.

— Гаразд. Але ж…

— Що?

— Гадаєш, усе буде добре?

— Так.

«Гепатит А, В і С, — подумала вона. — Ебола. Тропічні хвороби».

Його очі знову розширилися.

— Моя люба. Можливо, я вбив людину. О, Господи!

Їй хотілося підійти й доторкнутися до нього. Їй хотілося вибігти з кімнати. Їй хотілося погладити йому шию, сказати, що все буде гаразд. Їй хотілося втекти якнайдалі, поки вона встигне обміркувати все це.

Вона залишилася там, де й була.

— Я виперу одяг.

— Окей, — сказав він. — Випери.

Вона знайшла під зливальницею гумові рукавички, ті, в яких чистила унітаз, наділа їх і перевірила, чи немає в гумі дірок. Коли допевнилася, що дірок немає, взяла Дейвову сорочку зі зливальниці та підняла його джинси з підлоги. Джинси також були темні від крові й лишили пляму на білих кахлях.

— Як ти примудривсь так закаляти джинси?

— Ти про що?

— Чому вони всі в крові?

Він подивився на штани, що звисали з її руки. Потому скинув очима на підлогу.

— Я нахилявся над ним. — Він стенув плечима. — Не знаю. Певно, кров бризкала на них, як і на сорочку.

— Он як.

Він зустрів її погляд.

— Саме так. А як інакше?

— Розумію, — сказала вона, — то я піду виперу їх над кухонною зливальницею.

— Гаразд.

— Гаразд, — повторила вона й задки вийшла з ванної кімнати, залишивши його там стояти.

Дейв тримав одну руку під бризками води, чекаючи, поки вода нагріється.

У кухні Селеста поклала одяг у зливальницю й відкрутила кран, спостерігаючи, як вода змиває кров, частинки шкіри та, о Господи, частинки мозку — Селеста не сумнівалася, що то були саме вони. Її завжди вражало, скільки крові може витекти з людського тіла. Кажуть, воно має її в собі шість пінт, але для Селести крові в людському тілі було набагато більше. Було якось, навчаючись у четвертому класі, вона бігла з подругами через парк і спіткнулася. А коли намагалась пом’якшити своє падіння, вгородила собі в долоню гостре скло з розбитої пляшки, що стриміла з трави. Дівчина пошкодила всі артерії та вени в долоні, й тільки тому, що вона була така молода, років через десять вони зовсім загоїлися, й до всіх чотирьох пу´чок поступово повернулася чутливість. Але найбільше їй запам’яталася кров. Коли Селеста підняла долоню, її лікоть затремтів, неначе вона вдарилася його кісткою. Кров так бризнула з її покаліченої долоні, що обидві подруги з переляку заверещали. Удома кров заляпала всю зливальницю, поки її мати викликала швидку. У швидкій дівчині зробили пов’язку, товсту, як її стегно, проте менш як за дві хвилини бинт почервонів. У лікарні її поклали на білу каталку, й вона дивилася, як складки простирадла перетворювалися на річища, які заповнювала червона рідина. А коли вони заповнилися вщерть, кров почала стікати на підлогу й утворювати там калюжки. Розпачливі крики її матері не вщухали, допоки нарешті один із працівників екстреної медичної допомоги не наказав оглянути її найпершою. Уся та кров натекла з однієї руки.