Деннис Лихэйн - Містична річка

— Але ж ми не знаємо, чи це справді його пістолет. Ми не знаємо нічогісінько. Що ми тут робимо, Дівайне?

— Ми лише розпочинаємо свій танець, сержанте. Не прискіпуйся до мене так рано. Ми знайшли чоловіка, який був першим підозрюваним у пограбуванні, яке сталося вісімнадцять років тому, коли було використано зброю вбивства. Син тодішнього злочинця зустрічався з убитою. А його батько, як з’ясувалося, перебував під наглядом. Я хочу подивитися на нього й, крім того, подивитися на сина. Ти знаєш, що він не має алібі.

— Який упевнено пройшов випробування на детекторі брехні й до того ж, як нам обом здалося, анітрохи не схожий на вбивцю.

— Можливо, ми помилилися.

Вайті потер очі тильним боком обох долоней.

— Чоловіче, я стомився помилятися.

— То ти згоден, що помилився стосовно Бойла?

Руки Вайті залишалися в нього на очах, коли він похитав головою.

— Я цього не кажу. Я все ще думаю, що цей мужик — велике лайно, але чи можу я пов’язати його з убивством Кейті Маркус — проблема інша. — Він опустив руки, розпухлі півкола під його очима тепер мали червоний колір. — Але цей кут із Реймондом Гаррісом також навряд чи нам щось обіцяє. Гаразд, ми ще раз зустрінемось із сином. Чудово. І спробуємо вистежити батька. Але що потім?

— Ми когось прив’яжемо до цього пістолета, — сказав Шон.

— Пістолет, певно, давно лежить на дні падлючого океану. Принаймні насамперед я втопив би його там.

Шон обернув до нього голову.

— Ти втопив би його вже після пограбування крамниці спиртних напоїв, вісімнадцять років тому.

— Це правда.

— Наш суб’єкт так не зробив. А це означає…

— Він не такий розумний, як я, — сказав Вайті.

— Або як я.

— Присяжні ще не сказали свого слова.

Шон витягся на своєму стільці, з’єднавши пальці й піднявши руки над головою, в напрямку стелі, аж поки відчув, що м’язи в нього розтягуються. Він затремтів, позіхаючи, й поклав голову та руки на їхнє колишнє місце.

— Вайті, — промовив він, намагаючись не забути запитання, яке, як він знав протягом усього ранку, мав поставити.

— Чого тобі?

— А чи сказано щось у твоєму досьє про розкритих спільників?

Вайті підняв досьє зі столу, розкрив його та перегорнув перші кілька сторінок.

— Відомі кримінальні спільники, — прочитав він, — Реджинальд (він же Реджі Герцог) Нейл, Патрік Морейген, Кевін Сіраччі, Ніколас Дикий — гм — Ентоні Ваксмен… — Він подивився вгору на Шона, й Шон зрозумів, що головне буде зараз. — Джеймс Маркус, — сказав Вайті, — він же Джиммі з Низини, відомий ватажок банди, яку іноді називають «Хлопцями з Рестер-стрит».

Вайті закрив папку.

Шон вигукнув:

— Оце сюрприз!

Надгробок, який обрав Джиммі, був простий і білий. Продавець говорив тихим, шанобливим голосом, наче він хотів продати якийсь інший товар, а проте намагався вмовити Джиммі обрати дорожчі камені, ті, на яких були витиснені в мармурі янголи, херувими або троянди.

— Може, візьмете кельтський хрест? — запитав продавець. — Такий вибір сьогодні популярний у…

Джиммі чекав, що він скаже «у ваших людей», але продавець зловив себе на слові й закінчив фразу: «…багатьох людей у ці дні».

Джиммі не пошкодував би грошей і на мавзолей, якби знав, що це дасть Кейті щастя, але він знав, що його дочка ніколи не любила занадто вигадливого й розкішного. Вона носила простий одяг і прості прикраси, ніякого золота й рідко користувалася макіяжем, за винятком якихось особливих подій. Кейті любила речі чисті, лише з легким натяком на стиль, і тому Джиммі обрав білий камінь і наказав зробити на ньому написи каліграфічним шрифтом. Продавець застеріг його, що останній вибір подвоїть ціну надгробка, і Джиммі обернув голову, щоб подивитися на малого стерв’ятника, який відступив від нього на кілька футів, коли він запитав:

— Готівкою чи чеком?

Джиммі попросив Вела підвезти його сюди, й коли він покинув офіс, то знову сів на пасажирове місце у Веловій «Міцубісі-3000» й удесяте подивувався, як не соромно чоловікові в тридцять із гаком років їздити в такій тачці й не розуміти, що на нього люди дивляться, як на йолопа.

— Куди тепер поїдемо, Джиме?

— Поїдемо десь вип’ємо кави.

Зазвичай у Веловій машині гриміла музика — бридке бухкання репа за затіненими вікнами. Який-небудь чорний парубійко з середнього класу або зачуханий білий фанат співали про хвойд і про те, як буде круто бабахнути з пушки, й при цьому згадували про всіх тих зірок, про яких Джиммі ніколи б не чув, якби Кейті не базікала про них по телефону з подругами. Цього ранку Вел вимкнув своє стерео, за що Джиммі був йому дуже вдячний, бо ж ненавидів реп, і не тому, що він був чорний і походив із гетто — адже всі інші крикливі пісні та блюзи, які горлають, штовхаючись дупами, теж походять звідти, — а тому, що в ньому ми ніколи не побачимо когось справді талановитого. Досить стулити докупи кілька лімериків, таких, як «Чоловік із Нантакета», знайти якусь ідіотську музику, що її кожен спроможний підібрати, випнути груди й почати базікати перед мікрофоном: о так, це було круто, це було на вулиці, це справді було. Я напісяв на снігу твоє ім’я, а потім виблював. Джиммі чув, як якийсь йолоп-критик сказав по радіо, що вибір слів для репа — це мистецтво, і Джиммі, який не знав багато про мистецтво, хотів би засунути руку в гучномовець і добре відлупцювати вочевидь білого, вочевидь надто вченого тупого бевзя. Якщо підбирати слова для репа — мистецтво, тоді більшість злодіїв, яких Джиммі знав, були також митцями. Це було б для них неабиякою новиною.