Деннис Лихэйн - Містична річка

— Тобі, мабуть, дуже болить, — сказав Шон.

— Рука? — Дейв знову її підняв і оглянув. — Власне кажучи, не дуже.

Шон кивнув головою, додавши свою дивну усмішку до усмішки Вайті, й вони обидва стояли та визиралися на Дейва.

— Я грав у більярд учора ввечері, — пояснив Дейв. — Ти знаєш, Шоне, який там у них стіл, у «Мак-Ґіллзі». Добра його половина притулена до стіни, й тобі доводиться користуватися дуже коротким києм.

— Та знаю, — сказав Шон.

— Перша куля лежала майже впритул до борту, а та, по якій я хотів ударити, була з протилежного боку стола. Я напружив руку й ударив щосили, забувши, що переді мною стіна. Бабах! Моя рука майже пробила ту кляту стіну.

— Отакої! — сказав Шон.

— Ви влучили? — запитав Вайті.

— Куди?

— У ту кулю, яку хотіли загнати в лузу.

Дейв спохмурнів.

— Я її лише зачепив трохи: рука вийшла з ладу, і врешті я програв усю партію.

— Ще б пак, — сказав Вайті.

— А я ж був у виграші, коли це сталося, — сказав Дейв.

Вайті кивнув і глянув на Дейвів автомобіль.

— Бачу, у вас та сама проблема, що й у мене?

Дейв подивився на свій автомобіль.

— Ні, я не мав ніяких проблем.

— Прокляття. А в мене з моїм «акордом» велика морока — десь на великих обертах пропадає іскра. В одного з моїх друзів аналогічний клопіт. Він міг би купити новий автомобіль на ті гроші, що їх витратив на ремонт.

— Нічого подібного я не знав, — промовив Дейв, — у мене мрія, а не автомобіль. — Він подивився через плече, а тоді знову на полісменів. — Піду куплю сигарети. Зустрінемося в їхньому помешканні.

— Гаразд, зустрінемося там, — сказав Шон і помахав Дейвові рукою, коли той зійшов із хідника й перетнув авеню.

Вайті поглянув на «хонду».

— Чимала ум’ятина на передньому бампері.

— Я думав, сержанте, ти її не помітив, — сказав Шон.

— А як тобі подобається його історія про кий? — присвиснув Вайті. — Він уважає, його штовхають долонею?

— Але тут існує проблема, — промовив Шон, коли вони дивилися, як Дейв заходить в «Іґл лікерс».

— Яка проблема, суперкопе?

— Якщо ти вважаєш Дейва тим типом, якого бачив свідок Сози на паркувальному майданчику біля «Останньої краплі», тоді він проломив голову комусь іншому, у той час як убивали Кетрін Маркус.

Вайті зробив розчаровану гримасу.

— Ти так думаєш? Я вважаю його тим суб’єктом, який сидів на паркувальному майданчику тоді, коли дівчина, яка мала померти через півгодини, покинула бар. Я вважаю його чоловіком, який не був удома о першій п’ятнадцять, як він сказав.

Хоча скло вітрини було товсте, вони бачили Дейва, який стояв біля прилавка й розмовляв із продавцем.

Вайті провадив далі:

— Кров, яку працівники медичної експертизи зішкребли з ґрунту на паркувальному майданчику, могла бути пролита кілька днів тому. Ми не маємо доказів, що там щось відбулося, крім бійки в барі. Відвідувачі з бару запевняють, що тієї ночі її там не було. Можливо, вона сталася в переддень. А могла бути того ж таки дня в полудень. Не існує причинного зв’язку між кров’ю на паркувальному майданчику та Дейвом Бойлом, який сидів у своєму автомобілі о пів на другу годину ночі. Але існує очевидний причинний зв’язок між ним у тій машині й тим часом, коли Кейті Маркус покинула бар. — Він плеснув Шона по плечу. — Ходімо.

Шон востаннє споглянув на авеню, коли Дейв подав продавцеві в крамниці напоїв гроші. Йому стало жаль Дейва. Незалежно від того, що зробив Дейв, він пробуджував у людях жалість — жалість примітивну й навіть огидну, але гостру, як шип.

Селеста, сидячи на ліжку Кейті, чула, як важкі черевики полісменів гупають по сходах. Аннабет послала її сюди кілька хвилин тому по сукню для Кейті, яку Джиммі міг би відіслати до похоронної контори. Аннабет перепросила, що надто слабка, щоб самій піти в кімнату Кейті. Йшлося про синю сукню з глибоким вирізом, і Селеста пам’ятала, що Кейті вдягала її, коли приходила на весілля Карли Айген, вона тоді приколола синьо-жовту квітку до свого розпущеного волосся над самим вухом. Кейті тоді була така гарна, що примусила людей глибоко зітхнути. Селеста пригадала, що ніколи раніше не бачила такої краси, і сама Кейті, либонь, не мала ані найменшого уявлення про те, якою гарною була. Коли Аннабет згадала про синю сукню, Селеста вмить зрозуміла, яку сукню треба знайти.

Вона прийшла до цієї кімнати, де вчора вночі бачила Джиммі, який стояв, притиснувши подушку Кейті до обличчя, й вдихав її пахощі, й відчинила вікна, щоб очистити кімнату від липкого запаху втрати. Вона знайшла сукню в застебнутій на блискавку одежній сумці в глибині шафи, дістала її й сіла на мить на ліжко. Знизу долинали звуки авеню — стукіт автомобільних дверцят, що зачинялися, гомін людей, які йшли по тротуару, сичання автобуса, що відчиняв двері на розі Крешент. Селеста дивилася на фотографію Кейті та її батька на нічному столику дівчини. Світлину було знято кілька років тому. Кейті всміхалася, міцно тримаючись за свої підтяжки та сидячи на плечах у батька. Джиммі тримав її щиколотки в своїх руках і дивився в фотокамеру з характерною для нього чудесною відкритою усмішкою, яка могла здивувати вас тільки тому, що дуже мало чого в Джиммі здавалося відкритим, і усмішка була єдиним місцем, де його стриманість відступала.