Валентина Люліч - Печериці в законі

— Та це фантик ще з відкриття Славкового ресторану. Я одну цукерочку встигла з’їсти… А фантик не було куди викинути — от і лишила в сумочці.

— Дай сюди! — Маргарита шарпнула з шухляди столу файлик, розкрила його. — Кидай.

— Що це ти робиш? — здивувалася Катя.

— Повішу на отой цвяшок. Як речовий доказ твоєї ненажерності й моєї наївності. От тепер можна і в ресторан. Може, Микола що підкаже. Тільки зразу домовимось: недовго.

Зайшовши в ресторан, Марго відразу поринула в спогади. Микола вже чекав дівчат і, піднявши руку, гукнув їх.

— Славка немає? — запитала Марго, підійшовши до столика. — До речі, мої вітання!

— Ні, сьогодні я його не бачив. Зараз наберу, — відповідав Микола, дістаючи з кишені мобільний телефон.

— Не треба. Я повечеряю — і додому. Щось зовсім виснажилась, буду відпочивати.

— Юлю, мені, будь ласка, фруктовий чай і… у вас є такі прикольні бутербродики з грибною пастою. А вам що, дівчата?

— Мені, будь ласка… — глянувши на офіціантку, Марго замовкла від здивування. — Привіт, Юлю! Ти тут працюєш?

— Віднедавна, — спокійно, хоч і трохи розгублено, відповіла та.

— Бачу, ви знайомі? — поцікавився Микола.

— Ми колись жили в сусідніх під’їздах, спілкувалися, гралися, можна сказати — товаришували певний час.

Юля стояла мовчки, міцно затиснувши в руці блокнот і ручку.

— Тобі можна до нас?

— Ні! — коротко й різко відповіла Маргариті.

— Та розслабся! — запропонував Микола. — Зараз подзвонимо В’ячеславові Миколайовичу, запитаємо. Тим більше, як я розумію, ви давно не бачились, є про що поговорити…

— А… Ось і той самий В’ячеслав Миколайович.

Славко ще не встиг увійти, як побачив Маргариту. Здавалося, що від емоцій він забув усі слова, які знав до цього часу.

— Товариш директор, ми запрошуємо до нас Юлю, а вона вас боїться,

— звернувся до Славка Микола. — Будь ласка, відпустіть її на годинку до нас. Коротше, хтось є на підміні?

Славко ствердно кивнув головою, поглядаючи то на Юлю, то на Маргариту.

— Я зараз принесу замовлення і підсяду, — кивнула Юля.

Славко, доставивши стілець від сусіднього столика, сів ближче до Маргарити. Марго стішилась, але не виказала себе. Не мала права давати жодних надій ні собі, ні Славкові.

— Ми вже давно знайомі. Юлю я взяв на роботу по старій дружбі. Попрацює офіціанткою, а після завершення курсів кухарів будемо випробовувати її здібності на кухні.

— А як ви з нею познайомилися? — запитала Марго.

— На тому самому кулінарному конкурсі, завдяки якому ми тут збираємося. Він дозволив мені виконати мою дитячу мрію: відкрити цей ресторан. Юля, на жаль не пройшла відбіркового туру. Я їй пообіцяв, що коли відкрию ресторан, то обов’язково візьму до себе.

— А ось і Юля з нашим замовленням. Давай, приєднуйся, розказуй! — запросила Маргарита.

— Цікаво зустрітися через стільки років. От дивлюся на вас — і розумію, що вже давно всі не діти, а самодостатні особистості, із певним життєвим досвідом за плечима, — продовжив розмову Славко.

— Хто міг подумати, що такий боязкий, білобрисий та ще й в окулярах хлопчина стане власником ресторану і таким солідним мужчиною, — підкинула Марго.

— А ти стала такою красивою. Але чого тебе понесло в прокуратуру? — усміхався Славко.

— Дякую за комплімент! Головне в житті — робити те, що подобається. Єдине… — замовкла Маргарита, задумавшись над ситуацією, яка склалася нині.

— А ти де працювала до цього? — запитала Маргарита Юлю.

— Спочатку — заміж… Так і не закінчила навчання. Потім, як це в наш час стандартно буває, — нещасливе сімейне життя, розлучення, безробіття, безгрошів’я. Працювала то там, то там. Скрізь мене поносило, — опустивши очі, неохоче розповідала Юля. — Ось і занесло на конкурс. Думала, щось виграю, розбагатію. Але і тут не поталанило,

— Юлині слова, як і її вигляд, викликали в присутніх лише співчуття. З-під масивно нафарбованих вій пронизливо дивилися зелені очі. Вони були гарні, та здавалися втомленими, без вогника. Її природну красу якось складало прибране у хвіст рожево-каштанове волосся і непристойно яскравий макіяж.

— За зустріч! — піднявши келих, ніби запрошуючи до столу, промовив Славко.

— А я пропоную додати: за все добре! — вигукнула посміхаючись Катя.

Славко вкотре не слухав подальшої розмови — просто занурився в присутність Маргарити. Втім і вона раділа зустрічі. Не могла себе зрозуміти, втамувати переживання й відчуття. Чи то вимушена відстань між ними змушувала її постійно думати про нього, чи то знову жалість, чи думки про неможливість спільного майбутнього. Їй як ніколи хотілося просто покласти голову йому на плече й ніжно обійняти за шию.