Валентина Люліч - Печериці в законі

— Напевно, ви читали книжки про Шерлока Холмса? Принаймні повинні були читати в силу професії. Зловмисники минулих століть частенько додавали ботулотоксин у призначену жертві їжу. Отрута потрапляє у кров і діє на головний мозок, спочатку паралізуючи м’язи, потім — дихальну систему. І, як наслідок, — людина помирає від задухи. Правда, при своєчасній медичній допомозі її можна врятувати. Ви могли наочно спостерігати дію цієї отрути в детективних фільмах.

— Ага…

— Так-от, це — одна з найпоширеніших отрут. Збудником ботулізму може бути клостридій, який часом трапляється в консервованій їжі. Дев’яносто відсотків отруєнь зафіксовані у випадку споживання саме консервованих грибів. А в малесеньких дозах ботулотоксин використовують у ботоксних ін’єкціях. Тому його і не важко дістати.

— А де?

— Та навіть через Інтернет.

— Виходить, зловмисник мав чіткий план і прагнув когось отруїти, цим самим підставивши директора ресторану. Принаймні, мені так здається.

— Потенційні постачальники цієї речовини в нашому місті мені не відомі, але спробуйте перевірити через Інтернет. Замовте щось…

— Дуже дякую! Ви мені і так вже допомогли.

— Якщо потрібно щось, дзвоніть, буду радий поспілкуватися. Із таким прокурором можна і приємно говорити, — попрощався Олександр Васильович, провівши Маргариту.

Вийшовши від експерта, Марго відразу поїхала в лікарню до дітей. Все більше сумнівалася, що вони споживали страви з грибів, а тим паче консервованих.

У коридорі зустріла лікаря і, привітавшись, повідомила ціль свого візиту й перейшла до розмови.

— Ще день-два — і дітвора буде вдома. Все обійшлося. Треба дякувати бригаді швидкої допомоги, котра чергувала на відкритті ресторану, і В’ячеславові Миколайовичу, який допоміг із медикаментами. А що там зі справою? Когось знайшли?

— Та ні, ще шукаю. Хотіла дещо з’ясувати. Маю окремі думки з цього приводу. І вони здаються мені найбільш правильними.

— До речі, якщо вас цікавить, чим отруїли дітей, то можу сказати, що точно не грибами. Вони їх не їли. Я не просто розпитав кожну дитину, а попросив лабораторію зробити ретельний аналіз дитячої несподіванки. Грибний хітин ніколи не розкладається повністю, особливо дитячим організмом. Але в жодному зразку хітину не виявили. Грибів діти не їли. А от на цукерки, які всі, як один, куштували на відкритті, зверніть увагу.

Маргариту як окропом ошпарило! Це ж вона власними руками роздала жменю цукерок цим діткам. Значить… або хтось хотів підставити її, або ж… Страшно навіть думати, але…

— Вам недобре? — підтримуючи за лікоть, запитав лікар.

— Все нормально. Дякую! Дуже вам дякую за інформацію. Діток я зачіпати не буду, нехай видужують і скоріше роз'їжджаються по домівках до мам. Ще раз дякую! — Марго поквапно покинула відділення лікарні й рушила на роботу.

Тепер приводів для роздумів — занадто багато. Але всі вони давали можливість будувати нові версії та моделювати дії зловмисника. Після спілкування з експертом і відвідування лікарні Марго мусить перетрясти не лише Славкових знайомих, але й своїх. Бо ж за логікою складається так, що хотіли отруїти саме її. У думці крутилися обличчя, прізвища, події. Та включити до списку підозрюваних хоч когось із тих, кого згадала, Маргарита так і не наважилася.

— Чого ніколи не буває в жіночій сумочці? — риторично й пафосно спитала Катя. Вивернула вміст свого бежевого шкіряного чуда на робочий стіл і сама собі відповіла: — Порядку. Ну що ж… Проведемо самообшук, повигрібаємо непотріб.

— Як там у клубі? — підтримала салонну розмову Марго. — Що там Славко?

— А ти йому не дзвонила? — запитанням на запитання відповіла Катя, складаючи на акуратний стосик папірчики з телефонами, візитки, нотатки, залишки від ручок і відкриті упаковки «Діролу».

— І не буду! Ми — по різні боки одного кодексу. Кримінального, — жартома додала Марго.

— Мені здалося, що він минулого разу був на нашому боці, та дуже далеко. Він і сам хоче розплутати цей випадок, але ще більше заплутується.

— Ясно.

— Пішли повечеряємо. Я домовилася зустрітися з Миколою.

— З тобою на побачення? — посміхалась Марго.

— Іще раз повторюю: вечеряти і розвіятись. Ідемо.

— Хіба тільки повечеряти, а то вдома навіть мишам нічого їсти. Щось я взагалі останнім часом запрацювалася… — і враз стрепенулася, розгледівши в пальцях золотисто-зелений блиск цукеркового фантика. — Агов, подруго! Домовились зі мною про спільну дієту, а самі далі цукерки жеремо?