Валентина Люліч - Печериці в законі

— Зараз, чекай. Допишу доповідну і йдемо. Тільки нікому нічого не кажи. Добре?

— Давай, чекаю.

При вході до ресторану з привітною посмішкою чекав Славко в компанії двох ще молодих чоловіків. Стильний вигляд його співрозмовників свідчив про їхнє високе соціальне становище й безбідне існування. Розумні, але не втомлені кабінетною роботою, обличчя посміхались дівчатам.

— Директор, привіт! У мене до тебе розмова, — підійшовши до Слави й узявши його під руку, шепнула Марго.

— Розмова — пізніше. Я вас із друзями познайомлю. Хороші хлопці. Але зробіть простіші обличчя, а то теорія Ломброзо у вас на лобі аж світиться.

— Все так страшно?

— Ну не страшно, а видно… відбиток інтелектуальної праці й кабінетного існування, — пожартував Славко.

— Бачиш, вже і спідниця не допомагає, — глибоко зітхнувши, прошепотіла Марго.

— Це — моя хороша й дуже симпатична подруга Марго, а це — її подруга Катя. Діма і Микола — мої товариші. Дмитро Олександрович — керівник обласної філії страхової компанії, а Микола Васильович — бізнесмен.

Марго в цей час штурхнула Славка: не кажи, мовляв, де ми працюємо, не залякуй людей.

Славко елегантним порухом руки запросив друзів до ресторану.

— Ну і де тут кухня? Де стіл? Приємні розмови? — закочуючи уявні рукави, запитала Марго.

— Пропоную спочатку страви, а потім — приємна вечеря і ще приємніше спілкування, — підтримала свою подругу Катя.

Любителі готувати й охочі навчитися цього тонкого мистецтва вже купчилися на кухні довкола шеф-кухаря ресторану, приглядаючись до майстер-класу. До них приєдналася і Катя, яка стала однією з трьох жінок в оточенні одинадцяти мужчин.

Більшість присутніх жінок у вишуканих вечірніх сукнях чекали своїх кавалерів за столиками, спілкуючись і роздивляючись меню. Ті, хто прийшли вперше, роздивлялися інтер’єр ресторану, гуляючи залом із бокалами вина.

Маргарита присіла за невеличкий круглий столик у напівтемному кутку біля рояля.

Дмитро й Микола відразу склали їй компанію. Вони, відгукнувшись на запрошення товариша, прийшли сюди не готувати і не їсти, а просто цікаво провести вечір.

— Така гарна жінка і сама? — стандартною фразою почав розмову Дмитро.

— Марго чула таке разів зо двадцять — тридцять на рік. Але давненько вже не пропонували «будь моєю дружиною». Чергове запитання як завжди не викликало в Маргарити жодної реакції.

— Уже не сама, — відповіла вона, намагаючись не виказати себе. — Мені взагалі сумно не буває. А у вашій компанії — тим більше.

— Чому ж Славко приховував від нас таких подруг? — привітно усміхався Микола.

Марго і таке чула не раз. А в голові крутилося: «Спочатку питають, чому Славко приховує, а потім — самі ховаються. Як мені це набридло. Але ж не всі однакові». Хоча кожне знайомство до переконань Маргарити вносило ще більшу невпевненість. «Один із них точно одружений, інший — також не факт, що самотній».

— Одружені? — Марго вдарила запитанням впритул і пригубила свою улюблену віденську каву, щоб підкреслити завислу паузу.

Дмитро перший вийшов зі ступору, продовжив розмову:

— Були.

«Були вчора і будемо завтра, а сьогодні — рекламна пауза», — скептично подумала Маргарита.

— Як вечір? — підійшовши до столика, поцікавився Славко.

— Добре, але кавою не наїсишся. Де там наш кулінар? — запитала Маргарита і встала зі стільця.

Три захоплені чоловічі погляди схрестилися на ній, як театральні прожектори. Маргарита на мить знітилась. Але велике дзеркало в різьбленій рамі підказало їй причину цього захоплення. Світло настінної лампи вималювало її силует, підкресливши досконалі жіночі форми. Каштанове волосся, підібране догори, відкрило високу шию.

Сережки з маленькими бірюзовими камінчиками зробили очі ще більш пронизливими і глибокими. Невеликі, але природно пухкенькі губки, відблиснули кораловими переливами. Філіжаночка кави в напівоголених руках довершила образ елегантної красуні з рисами аристократки.

Добрі півхвилини Маргарита шкірою відчувала оту хвилю, яка захлиснула всіх трьох мужчин за столиком. Хвилю бажання заволодіти нею на сьогодні, на вечір, а може й на ніч…

Катруся перехопила її погляд, кивком показала: вже йду. Все, хлопчики, шоу скінчилося.

— Ти справді — не така! — шепнув у вухо Славко, тільки-но Маргарита знову присіла за столик.

— Яка — «не така»?

— Ну не така. Ти — така… — ледь стримуючись, щоб не обмовитись про професію Маргаритки, продовжив Славко. — Не така, як завжди.