Жан-Крістоф Ґранже - Багряні ріки

— Яка краса! — видихнув Астьє.

Він засунув дактилоскопічну картку в сканер, знову всівся перед екраном і відхилив прямокутну лупу набік. Пальці його забігали по клавіатурі. Майже відразу на моніторі з’явилися папілярні лінії.

— Відбитки — чудової якості, — прокоментував Астьє. — Нам вдалося відцифрувати двадцять одну точку — усі можливі…

На відбитках заблимали темно-червоні цятки, поєднані між собою скісними лініями. Комп’ютер у лад із блиманням коротко й гучно попискував, подібно до апаратури в операційній палаті. Астьє, немов сам до себе, пробурмотів:

— Погляньмо тепер, що нам скаже МОРФО.

Карім уперше бачив, як працює ця система. Астьє мимохідь пояснював наставницьким тоном: МОРФО — це величезна база даних, у якій зберігаються відбитки пальців злочинців із більшості європейських країн. Завдяки зв’язку через модем програма здатна мало не за секунду порівняти будь-які нові відбитки з тими, що вже є в базі. Комп’ютер тим часом гудів, виконуючи завдання.

Нарешті він видав відповідь: збігів не знайдено. Відтиски пальців «тіні» не відповідали відбиткам жодного з відомих злочинців. Карім випростався й зітхнув. Він був готовий до того, що та, хто скоїла ці вбивства, не належить до світу звичайних злочинців.

Раптом йому стрільнула думка. Із кишені куртки він дістав свій джокер — картонну картку з відбитками пальців Жюдіт Еро, узятими після автокатастрофи, чотирнадцять років тому.

— Можеш відсканувати й порівняти ці відбитки? — звернувся він до Астьє.

Той обернувся на стільці й узяв картку.

— Жодних проблем.

Експерт тримався так прямо, наче проковтнув списа. Він кинув короткий погляд на нові візерунки, на якусь хвилю начебто замислився, а відтак звів ясно-голубі очі на Каріма.

— Де ти взяв ці відбитки?

— У базі дорожнього поста. Вони належать дівчинці, що загинула в автомобільній аварії у вісімдесят другому році. Але хто зна… Може, якась подібність…

— Вона справді померла? — перервав його експерт.

— Що?

Астьє засунув карточку під лупу-екран. У райдужних переливах показалися у великому збільшенні виразні рівчачки папілярних візерунків.

— Немає потреби відцифровувати й аналізувати ці відбитки. Я тобі й без комп’ютера можу сказати, що це ті самі відбитки, що й на руків’ї твоєї пушки. Однакові поперечні гребінці. Однакові закрутки, ось тут, під гребінцями.

Карім був ошелешений. Патрік Астьє посунув лупу до екрана комп’ютера так, щоб два візерунки опинилися поруч.

— Це відбитки тої самої людини, — повторив він, — тільки різного віку. На картці — відбитки дитини, на пістолеті — дорослого.

Карім, утупившись очима в два візерунки, намагався переконати себе в неможливому.

Жюдіт Еро померла в 1982 році, серед уламків розтрощеної машини.

Жюдіт Еро в дощовику й мотоциклетному шоломі нещодавно розрядила Карімів «ґлок» у нього над головою.

Жюдіт Еро була мертва й жива воднораз.

Настав час зв’язатися з давніми друзями.

Фабріс Моссе. Працівник наукового відділу паризької поліції. Першокласний фахівець з відбитків пальців, із яким Карім познайомився під час однієї вельми заплутаної справи, коли стажувався в комісаріаті XIV округу на Авеню-дю-Мен. Геній, який стверджував, що, глянувши тільки на відбитки пальців, може визначити, є ці люди близнюками чи ні. Він вважав, що його метод такий самий надійний, як і ДНК-аналіз.

— Моссе? Це Абдуф. Карім Абдуф.

— Здоров, як ся маєш? Далі сидиш у своїй дірі?

Співучий голос товариша, здавалося, звучав на відстані світлових років від цього кошмару.

— Авжеж, сиджу, — пробуркотів Карім. — А точніше перебираюся з однієї діри до другої.

Фахівець розсміявся.

— Як кріт?

— Еге ж, як кріт. Моссе, є одна загадка, як видається, нерозв’язна. Я хочу, щоб ти мені сказав свою думку, неофіційну. І то зараз, гаразд?

— Провадиш якесь слідство? Звісно, я тебе слухаю.

— У мене є два ідентичні відбитки. Один належить дівчинці, що загинула чотирнадцять років тому. Другий — узятий сьогодні, належить невідомій дорослій жінці, підозрюваній у вбивстві. Що ти на це скажеш?

— Ти впевнений, що дівчинка померла?

— Цілком упевнений. Я розмовляв із чоловіком, який прикладав пальці трупа до чорнила.

— Тоді ось що я тобі скажу: це помилка в поліційному протоколі. Ти або твої колеги щось наплутали, коли брали відбитки на місці злочину. Дві різні людини не можуть мати однакові відтиски пальців, це неможливо. НЕ-МОЖ-ЛИ-ВО.