Жан-Крістоф Ґранже - Багряні ріки

Навіть о другій годині ночі він очікував почути в гуртожитку музику, радіо — будь-яку ознаку студентського самітницького життя. Ба ні, не чути було нічого. Мабуть, студенти затаїлися, кожен у своїй комірці, нажахані думкою, що до них може завітати вбивця, який вириває людям очі. Карім пройшов ще трохи й нарешті побачив квартиру, яку шукав. На якусь мить він завагався, чи не подзвонити, але потім усе ж злегка постукав у дерев’яні двері.

Відповіді не було.

Він постукав ще раз, так само легенько. І знову жодної відповіді. За дверима було тихо. Ані найменшого шелесту. Дивно: присутність вартового внизу означала, що Софі Кайюа мала би бути вдома.

Керований рефлексом, Карім дістав пістолет і оглянув замок. Двері не були зачиненими на засув. Поліціянт натягнув латексні рукавички й дістав із кишені набір стрижнів із полімеру. Засунувши один із них у замкову щілину й провернувши, він водночас натиснув на двері, тягнучи їх догори. За кільки секунд замок відчинився. Карім безшелесно прослизнув досередини.

Він зазирнув до кожної кімнати. Нікого. Якесь шосте відчуття підказувало йому, що жінка втекла й більше сюди не повернеться. Карім узявся до щонайретельнішого обшуку. На стінах він побачив дивні чорно-білі світлини — атлети з фашистськими пиками висіли на кільцях або бігли довкола стадіону. Карім оглянув шафи, пошукав у шухлядах. Марно. Софі Кайюа не лишила ніякого повідомлення, нічого, що виказувало б її втечу, але Карім нюхом чув, що панянка накивала п’ятами. Однак піти звідти він не міг. Щось — він не розумів що — тримало його. Поліціянт вертівся, крутився, намагаючись відшукати ту піщинку, яка заважала логічному ходу миті.

І зрештою таки знайшов.

У квартирі стояв різкий запах клею. Клею для шпалер, який ледве встиг висохнути. Карім рушив уздовж стін, пильно оглядаючи кожну. Може, Ремі й Софі Кайюа просто вирішили обновити шпалери за кілька днів перед початком убивств? Простий збіг? Карім відкинув цю думку: у такій справі не могло бути збігів, кожна дрібничка мала своє місце в загальній структурі цього жахіття.

Підкорюючись пориву, поліціянт відсунув шафу й здер крайню смугу шпалер. Нічого. Карім зупинився: він перевищив свої повноваження, у нього не було ордера на обшук, а він плюндрує помешкання жінки, яка має стати головною підозрюваною. Він повагався ще якусь мить, ковтнув слину, а потім здер наступну смугу. Нічого. Лейтенант обернувся до протилежної стіни, просунув пальці під шпалери й відірвав чималий шмат паперу, відслоняючи попередній шар.

Карім побачив на стіні одне слово — очевидно, кінець якоїсь фрази, — написане коричнюватими літерами: «РІК». Він негайно здер решту шпалер зліва. Під смугами засохлого клею з’явився весь напис:

Я ПОВЕРНУСЯ ДО ДЖЕРЕЛ

БАГРЯНИХ РІК

ЖЮДІТ

Почерк був дитячий, а замість чорнила використано кров. Напис було видряпано в гіпсі чимось гострим на кшталт ножа. Убивство Ремі Кайюа. «Багряні ріки». Жюдіт. Тепер уже мова не йшла про зв’язок чи відлуння між цими справами. Відтепер ці дві справи становили одну.

Раптом позаду почувся легкий шерех.

Карім рвучко обернувся, виставивши «Ґлока» перед собою, стискаючи його обіруч. Він ледве встиг помітити тінь, що вислизнула в прочинені двері. Карім скрикнув і кинувся за нею.

Постать уже зникла за поворотом коридору. Тупіт поквапних кроків пробудив паніку серед мешканців гуртожитку, які, здавалося, тільки й чекали натяку на небезпеку, щоб виявити ознаки життя. Двері відчинялися, з них потайки визирали налякані обличчя.

Поліціянт добіг до повороту, відштовхнувся плечем від стіни й помчався коридором далі. Чути було, як двиготять висні сходи.

За якусь мить Карім був там. Увесь прогін ходив ходором, а тінь уже збігала гранітними сходинами. Поліціянт кинувся за нею, перестрибуючи за раз через три-чотири сходинки.

Поверхи проносилися повз нього. Карім наздоганяв незнайомця, їх відділяло вже кілька кроків. Вони були на одному поверсі по різні боки від центральної вертикальної перегородки. Ліворуч унизу перед поліціянтом уже миготіла спина в чорному блискучому дощовику. Карім просунув руку крізь металеву перегородку і схопив незнайомця за плече. Але недостатньо міцно, і втікач вирвався, а Карімову руку затисло між ґратками. Тінь зникла. Поліціянт не полишав погоні, але він втратив кілька дорогоцінних секунд.

Він опинився у просторій залі. Ані душі. Ані звуку. Карім побачив крізь вікно вартового, що досі стовбичив на своєму місці. Лейтенант метнувся до чорного входу, крізь який потрапив був до будинку. Нікого. Дощова завіса заважала бачити як слід, що відбувається надворі.