Жан-Крістоф Ґранже - Багряні ріки

— Телефоном розповісти не можеш?

— Ні. До того ж я чекаю результатів інших аналізів, вони мають бути з хвилини на хвилину. Приїжджайте. Я буду готовий до вашого приїзду.

Ньєман завершив розмову.

— Є новини? — запитав Карім.

— Можливо. Мені треба побачити нашого судмедексперта. У тебе які плани?

— Я приїхав сюди, щоб допитати Філіппа Серті. Він мертвий, тож я перейду до наступного етапу.

— А саме?

— Треба визначити обставини смерті батька Жюдіт Еро. Він помер тут, у Ґерноні, і я майже впевнений, що мої демони доклали до цього руку.

— Гадаєш, убивство?

— Цілком імовірно.

Ньєман із сумнівом похитав головою.

— Я перерив архіви всіх жандармерій і комісаріатів у цій місцевості за двадцять п’ять років і не знайшов нічого, що викликало б підозру. Знову ж таки, Серті був хлопчиком, коли…

— І все ж я перевірю. У кожному разі я впевнений, що між цією смертю та кимось із ваших жертв існує зв’язок і я його знайду.

— З чого почнеш?

— Із цвинтаря. — Карім усміхнувся. — Відвідування цвинтарів уже стало моєю звичкою, я на цьому спеціалізуюсь. Хочу пересвідчитися, що Сільвен Еро справді похований у Ґерноні. Я вже зв’язався з Таверле й розвідав про Жюдіт Еро, єдину доньку Фаб’єнн і Сільвена Еро, що народилася в 1972 році тут, в Університетському медцентрі. Так сказано в свідоцтві про її народження. Лишилося тепер глянути на свідоцтво про смерть її батька.

Ньєман простягнув йому клаптик паперу з номерами свого мобільного й пейджера.

— Для конфіденційної інформації користайся пейджером.

Карім Абдуф сховав аркушик до кишені й напівповчальним-напівнасмішкуватим тоном прорік:

— «Під час розслідування кожен факт, кожен свідок — це дзеркало, у якому відображається справжня суть злочину…»

— Що ти верзеш?

— Я був на одній із ваших лекцій, комісаре, коли вчився у школі інспекторів.

— І що з того?

Карім підняв комір куртки.

— А те, що, згідно з вашою теорією дзеркал, наші розслідування стоять так. — Він звів долоні й поволі розташував їх одна проти одної. — Кожне з них відзеркалюється в іншому, тямите? А в «мертвій зоні» — чорт забирай, я у цьому впевнений! — на нас чекає убивця.

— Як я зможу з тобою зв’язатися?

— Я сам вам подзвоню. Я просив собі мобільний телефон, але в бюджеті Сарзака на дев’яносто сьомий рік таких видатків не передбачено.

Молодий слідець схилився на прощання по-арабськи та зник, блискавичний, наче клинок шпаги.

Ньєман підійшов до своєї машини, кинувши останній погляд на блискучий «Ауді», що рвонув із місця, розтанувши в дощовій млі. Комісар зненацька відчув себе надто старим, надто знесиленим, немов придавленим тягарем ночі, років, невпевненості. Присмак небуття стояв у горлі. Та водночас він чувся сильнішим: тепер у нього був союзник.

І то небиякий.

Кристали вигравали кольорами веселки: червоним, блакитним, зеленим, жовтим. Переломлене в призмі різнобарвне світло, наче в калейдоскопі, мінилося під прозорим скельцем. Ньєман звів очі від мікроскопа й запитав Коста:

— Що це таке?

Судовий медик відповів здивованим тоном:

— Це скло, комісаре. Цього разу вбивця помістив на труп скляні крихти.

— Куди саме помістив?

— Знову в очниці. Під повіки. Немовби дрібні затверділі сльозинки, що пристали до плоті.

Вони перебували в лікарняному морзі. На молодому патологоанатому був закривавлений робочий халат. Ньєман уперше побачив його вдягнутого так, серед фаянсової білості покійницької. Одежа й місце надавали судовому медикові крижаної авторитетності. Очі Коста всміхнулися з-за окулярів.

— Вода, лід, скло. Спорідненість речовин очевидна.

— І сам бачу, — буркнув Ньєман, підходячи до трупа, що лежав на столі посеред приміщення, накритий простирадлом. — Що це означає? Я маю на увазі: на що вказують нам ці шматочки скла? У них є якісь особливості?

— Я чекаю на Астьє. Він подався до себе в лабораторію, щоб докладно дослідити це скло й визначити його точне походження. Заразом він має привезти результати аналізу того порошку й шматочків металу, які ви знайшли на складі. Однак Астьє вже має відповідь щодо чорнила в тому зошиті. На жаль, ви будете розчаровані: йдеться про звичайне чорнило. Нічого особливого. Що ж до цифр, якими списані сторінки, ми не можемо нічого сказати, доки не матимемо більше інформації… Єдине, нам вдалося визначити почерк: це рука Серті, жодних сумнівів.

Ньєман провів долонею проти йоржика волосся: він мало не забув про свої знахідки на складі. Запала мовчанка. Поліціянт звів голову й раптом помітив, як очі Коста зблиснули розумінням, немовби йому нарешті вдалося розв’язати складну математичну задачу.