Уильям Крюгер - Звичайна вдячність

З вікна кухні позад мене долинали обривки розмови.

— Вони збрехали, Натане. Усі жінки в хорі сказали, що Амелія хвора. Мені слід було здогадатися.

— А що ти очікувала почути від її друзів та сусідів? Що її побив чоловік, і їй було соромно показувати свої синці на людях?

— Але не тільки її. Він побив і Пітера.

Джейк зліз із гойдалки і пішов похитуючись. Його аж нудило від кружляння. Я на мить втратив нитку розмови. Брат упав, а тоді знову почувся голос матері. О, скільки ж там було злості!

— Я і не чекала, що мені скажуть правду, Натане. Я переконана, що вони вважають це справою виключно родини Клементів. Але вони мали б сказати тобі.

— Тому що я пастор?

— Тому що ти і її пастор. І якщо вона не може ні до кого звернутися, то їй слід поговорити з тобою. Люди довіряють тобі таємниці, Натане, я це знаю. І не лише тому, що ти пастор.

Джейк нарешті підвівся і знову побіг до гойдалки. Я вже хотів його закрутити, але він відмахнувся і почав собі просто гойдатися.

Я почув, як увімкнули воду на кухні і запалили плиту.

— Він же деякий час був у таборі для військовополонених у Північній Кореї. Ти знала про це, Рут? Йому і досі сняться кошмари. Він п’є, бо вважає, що це допоможе їх позбутися, — сказав батько.

— Тобі теж сняться кошмари, але ж ти не п’єш.

— Кожна людина по-своєму безсила супроти шкоди, завданої йому війною.

— Декому ж вдалося легко переступити через жахи війни. Я чула, вони стверджують навіть, що служба в армії — то найкращий період у їхньому житті.

— Тоді вони воювали на іншій війні, ніж я і Тревіс Клемент.

Сидячи на гойдалці, Джейк крикнув:

— Не хочеш погратися в м’яча?

Певна річ, я погодився й побіг у будинок, аби взяти м’яч та наші бейсбольні рукавиці. Батько вийшов з будинку через бокові двері і попрямував до церкви. Я швиденько наблизився до нього і спитав, куди це він зібрався.

— Мені потрібен Гас, — відповів батько.

— Нащо?

Відповідь я вже майже знав. Гас добре знав місцеві пивнички, а батько — ні. Хто ж, як не Гас, був у курсі, де пан Клемент напився.

— Мені потрібна його допомога.

— З тобою можна?

— Ні.

— Будь ласка…

— Кажу ж, ні.

Батько рідко коли говорив так грубо, але з його тону стало зрозуміло, що годі чекати пояснень. Я спинився, і він пішов до церкви сам.

Ми з братом зайшли в будинок, мати порядкувала з вечерею. На другому поверсі Джейк схопив свою рукавицю, яка лежала на підлозі, а я намагався знайти свою в шафі. Він натягнув її собі на носа, ніби вдихаючи аромат старої шкіри, і несподівано сказав:

— Він ніколи не говорить про війну.

Дивина, а я був упевнений, що на гойдалці братові не чутно було розмови батьків. Саме це мене і вражало в Джейкові. Я знайшов свою стару рукавицю першого захисника, одягнув і вдарив кулаком по м’якенькій її частині.

— Можливо, колись і розкаже, — відповів я йому.

— Еге ж, якось, — кивнув Джейк, але не тому, що повірив. Йому іноді просто подобалося погоджуватися зі мною.

Карл був єдиним сином Акселя та Джулії Брендтів. Аксель Брендт був власником пивоварні в Нью-Бремені, яку збудував його прадід. Це було одне з найперших підприємств з часів заснування містечка. Понад сто років пивна справа процвітала. Було найнято велику кількість робочої сили, що надавало імпульсу економічному життю Нью-Бремена. Власне, пивоварня була візитною карткою міста, а сім’я Брендтів уважалася місцевою знаттю, наближеною до королівського двору, як то раніше бувало в Європі. Звісно, вони жили в заможному кварталі, їхня розкішна садиба, прикрашена білими колонами з величезною білою верандою позаду будинку, зверхньо дивилася на звивисту річку й бідніші квартали.

Карл Брендт та Аріель зустрічалися впродовж майже року. І хоча мати не схвалювала цих стосунків, це було справою її рук. Звідтоді, як ми переїхали до Нью-Бремена, щоліта мати організовувала музичну виставу за участю талановитої молоді містечка. Прем’єра відбувалася на літній сцені Лютеранського парку першої неділі серпня. Збиралася величезна кількість глядачів, переважна більшість яких — мешканці Нью-Бремена. Після останнього концерту ходили чутки, що містяни просто сяють від гордощів. Гордощів не лише за свою талановиту молодь, а за цінності, які в ній виховують. Цінності, що віддано служитимуть громаді та країні. Коли їм обом було по сімнадцять, мати обрала Карла та Аріель на роль головних героїв у мюзиклі «Коханий». Ще до закінчення репетицій постановки парочка була надзвичайно захоплена одне одним. Певний час мати вважала, що ці стосунки — то звичайнісіньке відлуння часу й енергії, витраченої двома підлітками на підготовку вистави. За її підрахунками, вони мали припинитися десь восени. Але не так склалося, як гадалося. Коли до долини річки Міннесота завітало наступне літо, їхні стосунки тільки зміцніли. Це був тривожний сигнал не лише для матері, але й для Джулії Брендт. Вона щоразу при зустрічі з мамою, яка так сподівалася прославити Нью-Йоркську школу письменників, була холодною як лід.