Уильям Крюгер - Звичайна вдячність

Пан Клемент ремонтував двигуни. Майстернею слугував ангар поряд із будинком, який він сам-таки й облаштував. Його батько володів землями поблизу містечка; після його смерті близько ста гектарів дісталося Клементові в спадщину. Однак, оскільки Тревіс не мав ні здібностей, ні бажання ставати фермером, землі, придатні для культивації, він продав, а будинок та прибудови залишив собі, створивши таке собі невеличке господарство.

Ми приїхали по обіді, спека стояла неймовірна. Припаркували машину в тіні великого горіха, що ріс поряд із під’їзною дорогою з гравію. Мати взяла запіканку, батько — желе. Ми піднялися сходами старої веранди й постукали у скляні двері. Ми з Джейком неохоче почимчикували за батьками. З подвір’я виднілися пагорби Кедбері — лише кілька сотень метрів на північ. Між будинком Клементів і річкою Сіу пролягала дорога. У ті рідкісні випадки, коли щастило втекти зі служби, я, Джейк та Пітер ловили раків під вузьким місточком, а якось навіть бачили сімейство лисиць, які метушилися в очереті.

Пітер підійшов до скляних дверей і зупинився.

— Добридень, Пітере. А мама вдома? — спитав батько.

— Зараз, хвилинку, — відповів хлопчина. Він перевів погляд на подвір’я, де стояли ми з Джейком, повернувся і зник у тіні будинку. За хвилину з’явилася пані Клемент. Її обличчя не мало надто виразних рис, проте золотаве волосся, яке вона заплітала в довгу косу, шовковою стрічкою спадало майже до талії і надавало зовнішності бездоганності. Вона була одягнена в просту жовту сукню: мати казала, що то було щось на кшталт жіночої сорочки. Пані Клемент не відчинила дверей, на батьків теж не глянула. Її обличчя ховалось у темряві приміщення, вона відвернулася, ніби не хотіла бачити непофарбовані дошки веранди. Голос пролунав так тихо, що я анічогісінько не розчув. Така поведінка зі священиком та його родиною видавалася досить дивною. Зазвичай люди запрошували нас у гості. Я підійшов ближче до веранди, аби краще розчути, про що йшлося.

— Нам так не вистачало вас сьогодні вранці, Амеліє, — говорила мати. — Без вас хор співає геть інакше.

— Вибачте, Рут, — відповіла вона.

— Ми, звісно, впоралися. Але, Амеліє, я сподіваюся, ви одужаєте, і ми зустрінемося на репетиції в середу.

— Запевняю, що буду, — відповіла пані Клемент.

— Домовилися, але ми привезли дещо до вечері. Не хотіли, щоб ви переймалися, чим нагодувати сім’ю, а могли спокійно відпочити та підлікуватися. Натане?

Батько дістав желе з фруктів, а мати показала запіканку. Пані Клемент кілька митей вагалася, брати їжу чи ні. Урешті-решт вона погукала Пітера, а коли хлопчик спустився, привідчинила двері. У щілину можна було протиснути лише тарілки. Потім Амелія швидко відступила назад і грюкнула скляними дверима.

— Я думала заспівати дуетом наступної суботи. Ви і я, Амеліє, — додала мати. — Думаю, вийде надзвичайно гарно.

Я спустився вниз сходами, даючи можливість дорослим продовжити розмову, й обійшов довкола старої будівлі ферми. Трава майже вся посохла і стала крихкою, вона шурхотіла під ногами, поки я йшов до відчинених дверей комори. Джейк, як завжди, був поруч, наступав на п’яти. Ми стояли в проході і дивилися на розкидані по брудній підлозі розібрані деталі моторів, газонокосарок та конденсатори холодильників. Комора радше нагадувала поле битви гладіаторів, вкрите останками переможених. Хлопцям та картина видавалася напрочуд захопливою, та водночас вона свідчила про безлад і відсутність порядку в сім’ї. Почувся хрускіт гравію: Пітер ішов до нас. На ньому була бейсбольна кепка, він так низько її натягнув, ніби ховався від пекучого сонця.

— Ліпше б вам забиратися звідси геть, — мовив він. — Батько може розлютитися.

Я нахилився й зазирнув під дашок його кепки.

— Звідки в тебе цей синець під оком?

Він торкнувся ока і відсахнувся:

— Мені треба йти, — сказав він. — І вам теж.

Саме так. Я побачив, як батьки вже прямують до машини і гукають нас. Пітер мовчки пішов до заднього входу і навіть не обернувся на прощання.

Додому їхали мовчки. Зайшовши в будинок, мати сказала:

— Хлоп’ятка, а чом би вам не погратися трохи надворі? Повернетеся — і я приготую бутербродів і смачного компоту.

Обіч від нашого подвір’я висіла гойдалка — шина, прив’язана до в’яза. Туди ми і подалися. Джейк любив гойдатися, там він міг згаяти чимало часу, постійно базікаючи. Він заліз на шину і попросив мене закрутити гойдалку. Я взяв його за плечі і обертав доти, доки вся мотузка міцно не закрутилася, а тоді відступив крок назад. Джей закружляв, як дзиґа.