Уильям Крюгер - Звичайна вдячність

— І ти йому повірив?

Я почув, як батько провів виделкою по тарілці, збираючи докупи останні шматочки вечері.

— Рут, я не знаю, чи зможе Бог достукатися до кожного. Чи, можливо, я просто не вмію правильно доносити Його слова. Тревіс ще й досі не оговтався. Я переживаю за нього і його сім’ю. Не знаю, що ще наразі я можу зробити, окрім того, що молитися за його душу.

Зашуміла вода в раковині, зацокотів посуд. Далі повисла тиша. Я уявив собі, як мати повернулася до батька, а він ще й досі сидів за столом. Останнє, що я чув того вечора, це її м’який голос, який ніжно промовив:

— Дякую, Натане. Дякую за твої старання.

Офіційним вихідним днем у батька був понеділок. Після сніданку наставав час для візитів — прогулянки до домівки Еміля Брендта. Його сестра, Лайза, мешкала разом із ним. Вони давно приятелювали з Джейком, тому брат час від часу супроводжував тата. Оскільки того понеділка заборона залишати подвір’я без дозволу все ще була чинна, мандрівка видавалася мені чудовою нагодою згаяти час і дорівнювала тимчасовому звільненню з в’язниці. Аріель пішла з нами. Сестра частенько бувала в Брендтів удома, і не лише через уроки з теорії музики, гри на фортепіано й органі: впродовж останнього року вона допомагала Емілю з написанням його мемуарів.

Хоча Еміль і Лайза належали до королівської знаті Брендтів, Аксель Брендт доводився їм рідним братом, а Карл — племінником, ці двоє вигнанців жили окремо неподалік річки. То був гарнезний будинок відремонтованої ферми на західних околицях Нью-Бремена. Їм судилося носити прізвище Брендт, хоча обоє не були ані краплини схожі на представників родини. Еміль — віртуозний піаніст і композитор з характерною репутацією гульвіси; уся його молодість минула серед знаменитостей. Після того, як він освідчився матері, а потім покинув її, молодий талант вирушив вивчати музику до Нью-Йорка й там потоваришував з Аароном Коплендом. Копленд тоді щойно повернувся з Голлівуду на крилах гучної слави після написання музики до екранізації «Про мишей та людей» Стейнбека. Композитор надихнув Еміля на пошуки долі на Західному узбережжі, і молоде обдарування так і вчинило. Спочатку справи йшли вгору, робота в кіноіндустрії знайшлася легко, і голлівудські веселощі були аж надто до смаку. Він товаришував із Скоттом Фіцджеральдом, коли той, забутий усіма, доживав свої останні роки, сестрами Ендрюс, які, до речі, теж були родом із Міннесоти, Джуді Ґарленд, уродженою Френсіс Ґам, також із Міннесоти. До того, як війна поклала край легковажному життю, в молодого музиканта було два шляхи: один вів до гламурного життя композитора, що пише для кіно, а інший — вертав додому, до землі, звідки він вийшов, і до музики з глибоким корінням, яка проростала з чорнозему та обвіювалася вітрами. Про все це я довідався від Аріель: про це йшлося в мемуарах, які вона друкувала під диктовку.

Лайза Брендт була геть з іншого тіста: на десять років молодша за Еміля, важка дитина, яка до того ж народилася глухою. Брендти про неї згадували рідко, а якщо і згадували, то якось холодно і стримано. До школи вона не ходила, освіту здобувала вдома: їй викладали вчителі з дуже іменитої родини. Дівчину часто охоплювала лють та злість, і тільки Еміль міг з цим упоратися. Вона у відповідь дарувала йому свою любов. Коли молодий музикант повернувся після Другої світової сліпою та понівеченою людиною, яка прагнула лише гіркого усамітнення, заможна родина придбала і повністю відремонтувала ферму неподалік від околиці міста. Аби поруч із ним був хоч хтось, там оселили Лайзу. Тоді вона вже була підлітком, і жодних сподівань на її успішне майбутнє сім’я не мала. Таке сусідство обом знівеченим Брендтам було до вподоби. Лайза піклувалася про брата, а він надав їй дах, де впродовж усіх тихих відлюдькуватих років вона мала захист та мету, задля чого їй жити.

Це все мені розповіла Аріель, але розуміння тих речей прийшло значно пізніше.

Із-за білого штахетного паркану виднілася постать Лайзи Брендт, яка працювала на городі. Її руки в білих рукавичках старанно длубались у вологому ґрунті. Еміль сидів у плетеному кріслі на ґанку, поряд стояв ще один стілець та плетений стіл з шаховою дошкою і виставленими на ній фігурами.

— Кави хочеш, Натане?

Він добре знав, що ми прийшли: найімовірніше, про наш візит йому сповістило грюкання хвіртки. Емілю завжди подобалося демонструвати, що, попри сліпоту, він однаково нас бачить. Ми підійшли ближче, і Брендт усміхнувся: