Алексей Волков - Гра у три руки

...Перші вересневі зміни проглядались у всьому — від школярів, які поспішали на уроки, до холодного ранкового неба в калюжах, де починали відбиватися жовтяві кольори. І усе воно разом спричиняло враження, що осінь настає у житті. Не загалом, звичайно. У її житті.

овий рік наближався невпинно, маючи при собі звичні атрибути, якими були завантаженість, поганий настрій і самотність. Щоправда, відмінності від попередніх впадали в очі. Для Ірини завантаженість утратила сенс. Якщо раніше у ній проглядалась якась доцільність, а запарка мала перспективи на вирішення та досягнення результату, заради якого варто напружуватися, то тепер усе виглядало значно сумніше. Результату вже досягнуто, і з нього вимальовувалась єдина перспектива — тягти лямку з дня на день.

Її фірма офіційно розпочала свою діяльність, за три місяці повністю створивши ефект наочності. Прибутки отримали мінімальні, й після видачі платні працівникам Іринина не завжди виявлялася більшою. Ефект від різного роду «ривків» та геніальних проектів щоразу був мізерним, а зусиль доводилося докладати понад міру. Вкрасти також стало неможливо — у себе ж не потягнеш. Навпаки, мусила пильнувати, щоби цього не зробили інші — ті, які вважали себе особливо мозковитими.

Атмосфера на підприємстві була також не з найкращих. Народ не сприймав закликів затягнути до пори до часу пояси з метою вийти на належний рівень і не збирався вірити у проекти та довіряти чеснотам Ірини. Умовляння не діяли, санкції викликали протести. Кращі перешіптувалися за її спиною, коли вона зникала за дверима кабінету, гірші нишком потрапляли туди й найпримітивнішим чином пліткували. А вона ж добирала кожного і кожну, витрачаючи на співбесіди й аналіз анкет години та дні!

Перший Новий рік на щойно створеному дітищі не вийшов. Його «проїхали» тупо й незграбно. Більшість знайшла причини бути в іншому місці, хоча вона запрошувала парами і на широку ногу, незважаючи на власну бережливість та невизначеність виробничої ситуації. Згодилися лише кілька блюдолизів, від яких її вже починало нудити.

Поганий настрій для такої ситуації — закономірність. Тож Ірині «зносило дах». Не трапилося нічого поганого. Ба більше — вдалося здійснити заплановане, але життя, м'яко кажучи, не клеїлось. Одна за одною визначалися невтішні перспективи. Усі маршрути, якими доводилося пхатись, якщо й не впиралися в глухі кути, то, безсумнівно, ріки Ірининої енергії швидко перетворювалися на маленькі потічки, готові пересохнути. Вода щезала невідомо куди.

За такого стану справ самотність нависала холодною чорною хмарою, що опускалася на все. У ній важко прокидатися, не клеються думки, а кожне зусилля робиться через «не можу». Не раз у такі хвилини поставав у спогадах той, кого слід було вважати значною мірою винуватцем. Ця людина незворушно продовжувала своє життя, яке вважала нормальним, і далі порпаючись у старому мотлосі й переливаючи з пустого у порожнє. Цей чоловік, упертий, таталановитий та сильний виявився не здатним до глобальних висновків і не спроможним об'єктивно оцінити перспективи та пожертвувати стереотипами. Що ж, кожному своє. Прикро тільки, що вона дозволила його вадам позначитися на власному добробуті.

Прикро.

Та коли настає цей день, у кожній людині утворюється бодай маленький спалах, виникає хоча б іскорка бажань кращого, і дай Бог, щоб вистачило пильності не проґавити її появу, знайшлися сили й прагнення забезпечити розгоряння. Їй усе-таки вдалося не проґавити. А вишукувати сили ця жінка уміла завжди.

Спалах відчувся саме тоді, коли шлях проліг поблизу кварталу, де розташувався знаменитий салон мобільного зв'язку і ноги наче самі завернули на вуличку, де мав стояти при вході той, кому здалося б виставити претензії за усе. Цікаво, чи на місці він? Якась завзятість оволоділа Іриною, хоча це й віддаляло її від майданчика, де залишилася гора заліза, котра чомусь уже не радувала. Це був дивний феномен. Скільки часу довелося промріяти про новий «Лендкрузер» — спочатку безпідставно, а потім цілком заслужено. І ось, на тобі... Нехай агрегат був куплений на тлі подій, котрі важливістю і фатальністю могли поглинути усі інші відчуття. Але ж потім? Шикарна й омріяна «тачка» чимдень здавалася меншою, звичною, більше гуцала на ямах і дратувала різного роду неув'язками. А скільки бабла пішло!

Він стояв на звичному місці, щоправда, трохи глибше, оскільки тепер був не сам. Поруч і дещо спереду примостилася мала й непереконлива снігурочка, яка посміхалася, розтягнувши рота до вух, конопата й нахабна. «Ну, ти й знайшов...» Бовдур виправдовував своє призначення. Що з такого питати!