Алексей Волков - Гра у три руки

Вона розсміялася весело та щиро.

— Ну, знаєш — звучить... Звучить тоді, як я комусь чортів даю по роботі. Або... ти ще не бачив «театру одного актора» у моєму виконанні. Іноді життя примушує до такого вдаватись. От тоді він справді звучить! Ну і... ще можливі ситуації, коли голос... словом, також звучить. Правда, я вже забула, коли це було.

— Уявляю... — помовчавши, згодивсь Олег. І не відчувалось у його мовчанні жодного натяку на ніяковість ситуації.

— Навряд чи, — продовжувала сміятись Ірина. — Це не можна уявити. А твій голос мені також подобається. До речі, ти питав, чому я не телефонувала першою. Бувало, подумаю — а раптом ця людина не вміє говорити. Раптом збивається, затинається... Знаєш, дехто на папері есесмесками вміє висловитись, а так... От і боялась. Якщо зіпсує враження — потім важко спілкуватися, принаймні із задоволенням.

— Розумію, — знову згодився він. — І я відчував щось схоже. Радий, що нас пронесло через це «підводне каміння».

Вони розмовляли без зупинок. Сон кудись подівсь, і якщо увечері його дезертирство викликало цілком закономірне обурення, то зараз ставало просто не до нього.

Першою зиркнула на годинник Ірина.

— Котра?! Пів на четверту?! Коли?!

— Час летить, — укотре погодився він. — А тобі ж рано вставати! Завтра будеш ніяка. Пробач, захопився...

— Ну що ти! Дрібниці. Ще десять хвилин. Висплюся. Зате, коли засинаєш з позитивними емоціями, година йде за дві.

— Не думав над цим, — зізнавсь Олег. — Можливо. Дякую, що ти є.

— Ну... цінуй! Тепер ти телефонуватимеш мені?

— Обов'язково. А ти?

— Завтра зранку. Питиму каву п'ять хвилин. Без цього не можу. Отже, п'ять хвилин на розмову. Стоп... так... тобі ж рано вставати не потрібно! Ні, виспися хоча б сам. Пізніше. Коли прокинешся, — набери.

— Ні, буди, — попросив Олег. — Хочеться попити кави разом з тобою. Якщо ти не проти.

— Телефоном?! Хоча... чого ж, цікаво. Кажуть, навіть секс телефоном буває. Чому ж кави не випити? Давай!

— Тоді я теж о шостій. Усе. Спимо. Тобі завтра важче буде. Гарних снів!

— Уже нема коли... — пошкодувала Ірина.

— Справді, нема...

Очі заплющились, і сон надійшов одразу. Дві години... Вистачить. Вона була по-справжньому не сама.

На прощання уявилася «хонда» одного з попередніх випусків, проте доглянута і чисто вимита, адже такий чоловік схильний тримати порядок скрізь. Він виходить, одягнутий просто, але зі смаком, не у брендових речах, проте з усіма ґудзиками, без дірок у кишенях та з незаляпаними штанками. Зачиняє дверцята й піднімається нагору: готувати до майбутнього життя чиєсь дурнувате, проте надзвичайно здібне чадо. І в його заповненій складними формулами голові ще залишається достатньо місця для почуттів, емоцій та переживань... і для неї.

оняття «сама» з нею було завжди.

Величезне місто асоціювалося в Ірини з людською рікою. Її бурхливі потоки котилися вулицями, затікаючи і виринаючи з метро й підземок, вируючи біля роззявлених дверей крамниць та офісів, несучи на собі залізні машини, наче сірникові кораблики. Ірина постійно перебувала у цих хвилях, до того ж, тільки на гребені, проте легко могла сказати будь-якого моменту, не кривлячи душею, — я сама.

А ще гігантське місто вважала складним, на кшталт годинникового, механізмом. Із сотнями тисяч деталей, серед яких були і надскладні мікросхеми, — надійні й не дуже, і примітивні металеві та пластмасові болтики, часто-густо іржаві, із «заїждженою» різьбою; просто пилюка та іржа, таргани й міль, які псували повітря та вигляд, заважаючи працювати вузлам механізму. Ірина була дуже важливою деталлю на своєму місці, контактуючи водночас із багатьма іншими, координуючи їх роботу, перебуваючи не раз по коліно у пилюці та бруді. І все ж таки справедливо мала підстави вважати себе відокремленим елементом.

Переплітаючись увесь час із багатьма іншими людьми тілами, думками й траєкторіями, наче лоза у виготовленому з неї кошику, Ірина, однак, залишалася сама. Навіть виконуючи чужі завдання, її «мікросхеми» працювали автономно, думки виникали незалежно, а на тілі не залишали сліду ні «бруд», ані «іржа».

У такі моменти усвідомлення цього поняття викликало ейфорію. «Сама!» Не залежна ні від кого і ні від чого. Не обтяжена ніякими особливими канонами, крім одного — вижити у цьому непростому світі, де єдиною справжньою, гідною зусиль метою може бути лише якість життя.

Галасливе й незатишне місто потопало в аурі інтиму. Люди не бажали бути самотніми, а тому сходилися, розбігались, утворюючи різноманітні комбінації — міцні й не дуже, постійні та кількагодинні, з різною кількістю учасників. І над цим усім процесом, наче пара над водою у холодну погоду, вирували різноманітні почуття: від пристрастного кохання «на все життя» до брудного хтивого потягу. Вони, наче душа, заселяли тіло мегаполісу незалежно від стану, в якому воно перебувало. Ця «душа» просякала кожну його клітинку, здатна функціонувати як за процвітання, так і за повної розрухи, поки ще крутиться останній найіржавіший гвинтик.