Володимир Кашин - Готується вбивство

Тепер усе, що вiн досi робив у Виселках, начебто втрачало будь-який сенс: не могла ж Лiда рятувати якогось самогонника Бондаря чи Ковтунiв!

Якийсь час Дмитро Iванович ходив сам не свiй, думки були хаотичнi, весь час обривались, не маючи логiчного закiнчення. Версiї, що крутилися в головi, були одна вiд одної карколомнiшi, вони швидко народжувалися i так само блискавично зникали.

Раптом спалахнув здогад: безтямно закохана у Грицька Ковтуна, Лiда допомагала йому вижити Василя Пiдпригорщука з Виселок. Це для свого коханого викрала вона записку, побоюючись, що полковник виявить слiди його пальцiв на паперi i наклеєних лiтерах. Того й прибiгав до них Ковтун, нiби перепрошувати Василя за свiй вчинок. Лiда вiддала йому викрадену записку, i в такий спосiб вони сховали кiнцi у воду...

Дуже гарно складалася у головi Коваля ця версiя, коли раптом вiд одного запитання розсипалася: "Навiщо було Ковтуновi прибiгати до Пригорщукiв за своєю запискою?" Адже Лiда, узявши її вранцi, потай, коли на своїй половинi не було нi Олi, нi Василя, а вiн, Коваль, поїхав до Полтави, вiддала б по дорозi на роботу або в правлiннi колгоспу, куди мiг зайти той самий Гриць. Або й просто знищила б!... Тому-то у той час, коли приходив до Пригорщукiв п'яний Ковтун, Лiдiї вдома не було... Та чи доведено, що жiнка закохана саме у молодого Ковтуна? Це його, Коваля, довiльнi мiркування... Доказiв поки що нiяких...

Дмитро Iванович дуже розхвилювався вiд усiєї цiєї кашi в думках. Виявляється що в очiкуваний злочин вплутано ще й iнтимнi справи, в якi стороннiй людинi, можливо, й не слiд втручатися...

Але хоч як там, але полковник мусив в усьому розiбратися. Доведеться ще пильнiше придивитися до всiх Пiдпригорщукiв, особливо до Лiдiї Антонiвни, познайомитися так само i з молодим Ковтуном, i, дивись, якась краплина, якась малюсiнька деталь пiдштовхне його iнтуїцiю, як це траплялося ранiше, i раптом освiтлить все ясним свiтлом. З багаторiчної своєї практики та багатьох спостережень вiн переконався, що наперед нiхто не знає, коли спрацює iнтуїцiя i спалахне у свiдомостi вiдкриття, бо нiяких певних правил прояву iнтуїцiї у людини немає. Уся iнформацiя залежить вiд окремих деталей, незначних, на перший погляд, подiй, нiби випадкових асоцiацiй, що викликають раптовий спалах вiрної думки...

Минуло iще декiлька днiв. У домi Пiдпригорщукiв все було як i ранiше: працювали, зустрiчалися вечорами, говорили про усяку всячину, i всi нiби забули, для чого приїхав до Виселок полковник Коваль. Та й вiн нiкого нi про що бiльше не питав, поводився, як звичайнiсiнький дачник: ходив на Ворсклу, купався удосвiта або увечерi, iнший раз просиджував на березi з вудочкою по кiлька годин, i нiхто не знав, про що думалося йому у такi години.

Те, що записка зникла i що забрала її Лiда, знав тiльки вiн. Жiнка, у свою чергу, трималася так, наче нiчого не сталося, звiсно, вона не здогадувалася, що Коваль зняв на "дипломатi" вiдбитки її пальцiв. Як i ранiше, була дуже дразлива, може, навiть бiльше, нiж завжди, особливо коли стикалася з Василем. З чоловiком вона не розмовляла, тiльки "так" або "нi". Але раптом могла круто змiнитися, почати леститися до свого Петра, немов хотiла загладити свою холоднiсть, пiдiйти i несподiвано при всiх, не соромлячись нi Василя, нi навiть стороннього чоловiка, Дмитра Iвановича, почати цiлувати його.

Були спекотливi серпневi вечори, i все життя проходило на вулицi, на подвiр'ях, де пiсля гарячої задухи люди спрагло чекали хоч якогось вiтерця вiд долини, з-за Ворскли. Вдень вiд спеки усi чманiли, у повiтрi була розлита якась знемога, млiсть, i тiльки вечорами усi трохи опритомнювали. Щодня здавалося, що збирається на грозу, на бурю, але минав день, легкi хмарки танули в небi, гроза не вибухала, i на землю знову лягав теплий вечiр, який не тiльки заспокоював, а, насичений якоюсь невизначенiстю, чеканням, тривогою, здавалося, ще дужче збуджував людей. Досить було необережного слова, щоб спалахнула сварка.

Ось у такий день, коли розпечене сонце ще тiльки сiдало десь за асфальтовим шосе, Василь прийшов зрання i принiс рушницю.

- Дмитре Iвановичу, - сказав Ковалю, розвiвши руками, - даруйте, але нiчого у мене не вийшло. Думав, хто-небудь не пiде, полiнується у нiч, на зорю, але, видно, спека усiх жене до води... Так i не знайшлося вiльної рушницi... Але ось моя, хочете йдiть, я вам гарне мiсце покажу...

Коваль замахав руками:

- Нi в якому разi! Зiзнаюсь, Василю Кириловичу, я нiколи не полював, хоч стрiляти нiби вмiю. - Вiн посмiхнувся. - Я тiльки рибалка, чистий рибалка, це - моє... А полювання!.. Нi, нi...