Володимир Кашин - Готується вбивство

- Того Бондар вискочив вiд вас як опечений, - посмiхнувся полковник. - Мало з нiг мене не збив.

Голова сiльради засмiявся:

- Я цьому "правдолюбцю" нагадав i про другий апарат, що в них знайшли, i про те, що вiн iз матiр'ю не тiльки Виселки споював, а й до поїздiв на станцiю Лiщинiвку возив свою отруту. Матiр посадили, а йому обiйшлося, бо вона усе взяла на себе...

- Є, виходить, лютi вороги у командира вашої добровiльної дружини, - пiдсумував Коваль. - А що ж дiльничний iнспектор?

- Є такий лейтенант. Але в нього територiя - Люксембург плюс Лiхтенштейн та ще й князiвство Монако на додаток - за день не об'їдеш, за Виселки вiн бiльш-менш спокiйний, дружина у нас мiцна... Ну, а у командира її, звичайно, вороги є. Але друзiв бiльше, тi, що йому допомагають... Василю Кириловичу, розумiємо, нелегко, адже громадську дiяльнiсть сполучає з основною роботою... I коли вiн тiльки встигає, передовий механiзатор, з вимпелом не розлучається. За ним люди йдуть, депутатом сiльради обрали... Нiчого, наведемо повний порядок. Найважче з отими, що на схилах понад Ворсклою одрубно живуть. Наче по фортецях.

- Такi, як Ковтун? - спитав полковник.

- Ви уже i нашого "iталiянця" знаєте? - здивувався Полiщук.

- Дещо чув... А, до речi, як у вас з кормами?

- Колгосп бiльш-менш забезпечений.

- А набiги людей на лани?

- Бувають, - зiтхнув голова сiльради. - Недопрацювали в цьому питаннi, - погодився вiн. - Постанова вийшла про передачу колгоспникам на вiдгодiвлю молодняка i водночас про забезпечення кормами, зокрема комбiнованими... Але як колгосп може забезпечити? Йому самому ледве вистачить до наступної весни... Отак вийшло, що одну частину постанови виконали, а другу випустили з уваги. Ножицi!

- Крадуть i з кормоцеху, i з поля, - зауважив Коваль.

- Тягнуть, тягнуть, Дмитре Iвановичу, - сумно погодився Полiщук. - З одного боку - злочин, а якщо вдуматися... Звичайно, i наш прорахунок колгоспу та й сiльради. Виховуємо погано, бiльше на адмiнiстративнi заходи покладаємося. Та й що проти правди скажеш? Я до людей звертаюсь, пояснюю труднощi, об'єктивнi обставини: "Дуже сухе лiто, комбiкормiв мало дали". А менi у вiдповiдь: "Федоре Опанасовичу, а якби ви самi вiдгодовували б? Голодною тримали б худобу?" - "Не брався б за вiдгодiвлю... У всякому разi, з колгоспу не тяг би". - "Та вам би i так дали!.. I ми не бралися б, якби знали. Але ви ж, Федоре Опанасовичу, постанову читали, щоб брали молодняк? I самi теж агiтували. От i виходить, хоч круть-верть, хоч верть-круть!.." Ну, що ти на це скажеш, - розвiв руками Полiщук. I в район зверталися, а нам у вiдповiдь: "У вас не гiрше з кормами, як у цiлому по району". Стали своїх заходiв вживати. Незасiянi клаптi землi по горбах, схилах Ворскли, обочини шляхiв дозволили людям викошувати, пустили пiд випаси. Це з одного боку. Шукаємо якихось резервiв, - говорив далi голова сiльради, - i з крадiжками боремося. А з другого боку, не забезпечувати постанову - теж злочин... Статтi тiльки такої у кодексi немає... До речi, - промовив потiшений знайомством з полковником Ковалем Полiщук, - я теж юрист, Дмитре Iвановичу, колишнiй... - зiтхнув вiн. - Було дiло.

Вiн помовчав, мiркуючи про щось своє, про давнi подiї в його життi, можливо, про те, чи варто ворушити минуле, але, мабуть, Дмитро Iванович здався йому людиною, яка зрозумiє його, i, поглядаючи на Коваля, який терпляче чекав, повторив:

- Так, Дмитре Iвановичу, юрист...

Вiн знову зробив паузу. Потiм додав:

- Закiнчив юридичний технiкум. Тодi, пiсля вiйни, кадрiв не вистачало - обрали суддею... i - вiн перебив себе, - гiрко згадувати... Було це в одному селi на Iвано-Франкiвщинi, тодi Станiславщинi. Час був повоєнний, голодний, жорстокий. За найменшу провину карали суворо. За жменю колоскiв з колгоспного поля давали по вiсiм рокiв... Вийшов такий закон у червнi сорок сьомого року. Ви, певно, його знаєте... Указ про карну вiдповiдальнiсть за розкрадання державного i громадського майна...

- Так, пам'ятаю, - кивнув Коваль, - вiн недовго протримався. У п'ятдесятих роках ним уже рiдше керувалися, а на початку шiстдесятих, здається, шiстдесят першого зовсiм скасували.

- Але це було на самому початку, У червнi закон вийшов, а вже у липнi я мав вести процес... I от я, молодий хлопчина, можна сказати, такий собi жевжик, виконую високу державну мiсiю. Пiдсудна - лiтня, убога жiнка, мати трьох дiтей, батько яких загинув на фронтi. Зiбрала вона уночi на колгоспному полi торбинку покинутих пiсля жнив колоскiв, її й упiймали. Це був один з перших у моїй суддiвськiй практицi самостiйних процесiв. Начальство наполягло, щоб був показовий. Господи, як я хвилювався! Мiй розум, мої почуття протестували проти того, щоб засудити цю жiнку i посиротити її дiтей. Пам'ятаю, мало не захворiв, готуючись до цього процесу. Не знати як i висидiв його, був наче у туманi... Тепер, Дмитре Iвановичу, признаюся вам, як колезi, ви мене зрозумiєте, все ж поступився я тодi власною совiстю. Але закон є закон, ви це теж добре знаєте. Який би вiн не був, поки не скасували, мав керуватися ним... Внутрiшнi почуття, психологiчнi переконання - це, звичайно, теж серйозний елемент правосуддя. Коли ухвалюєш вирок... Але на першому мiсцi все ж закон, хоч би який вiн був... Особливо, якщо мати на увазi той нелегкий повоєнний час. Полiщук замовк, прикрив на якусь хвилю рукою своє пописане глибокими зморшками обличчя. - I засудив я цю матiр на тривалий строк, а малих вiдправив у дитячий будинок. Якi то були тортури бачити, як вiдривають дiтей вiд матерi! Незабаром я зрозумiв, що не буде з мене суддi, i пiшов з роботи... Й досi стоїть перед моїми очима, вчепившись у бар'єр, запнута темною хустиною ця скорботна жiнка. Я вже не пам'ятаю її рис, тодi менi здавалося, що, перетята бар'єром, вона уся складається тiльки з велетенського бiлого обличчя, що розпливається на весь зал, i гiркого погляду, який пропiкає до самої душi... Перед технiкумом я вчився у фабзаучi, вмiв слюсарювати i став працювати в МТС на ремонтi тракторiв... Менi ще обiйшлося: могли зрозумiти мiй вчинок як полiтичну демонстрацiю i не минути б i менi далеких таборiв, але внаслiдок нервового стресу пiсля цього суду я потрапив у лiкарню, i вiд мене вiдчепилися. Правда, потiм ще довго приглядалися, але зрештою усе минулося...