Фред Варгас - Мерщій тікай і довго не вертайся

Адамберґ закопилив губу.

— Що ще? — наполягав Адамберґ.

— У неї була дочка, що народилася в 1942 році, — механічно виголошував Данґлар, — Розелін Курбе.

— А що про цю Розелін?

Адамберґ схопив Пухнастика і поклав його в кошик. Той швидко виліз звідти.

— Розелін, уроджена Курбе, вийшла заміж за Антуана Еллер-Дервілля.

Данґлар мовчки дивився на Адамберґа.

— У них був син? Арно?

— Арно Дамас, — підтвердив Данґлар.

— Це його бабуся, — сказав Адамберґ. — Він тихенько телефонував бабусі з телефона-автомата. А як щодо батьків цієї бабусі?

— Померли. Не будемо ж ми копатися аж до Середньовіччя?

— Їхні імена?

Знову швидке клацання по клавіатурі.

— Еміль Журно і Селестін Давель, народилися в Кліші, селище Оптуль.

— От і вони, — прошепотів Адамберґ. — Переможці чуми. Бабусі Дамаса було шість років під час епідемії.

Адамберґ узяв телефон Данґлара і набрав номер Вандузлера.

— Марку Вандузлере? Це Адамберґ.

— Хвилинку, комісаре, я відкладу праску.

— Селище Оптуль, Кліші. Це вам щось говорить?

— Оптуль — осердя епідемії, саме там були бараки лахмітників. У вас є «химера», де йдеться про це місце?

— Ні, адреса.

— Селище вже давно зникло, там зосталися тільки бідні будиночки.

— Дякую, Вандузлере.

Адамберґ повільно поклав слухавку.

— Беріть двох чоловіків, Данґларе. Ми їдемо туди.

— Учотирьох? По літню пані?

— Учотирьох. Зайдемо до судді за ордером.

— А коли ми поїмо?

— Дорогою.

Вони піднялися старою алеєю, з обох боків закиданою сміттям, що вела до маленького пошарпаного будиночка з прибудовою з нерівних дощок. Дощ м'яко стікав на дах із черепиці. Літо вже згасло, вересень також.

— Димар, — сказав Адамберґ, указуючи на дах. — Дерево. Яблуня.

Він постукав у двері, і їх відчинила стара пані, велика й огрядна. Її обличчя було важким і зморшкуватим, а волосся — схованим під квітчасту хустинку. Її темні очі мовчки розглядали чотирьох агентів. Потім вона викинула цигарку, яка звисала у неї з рота.

— Лягаві, — сказала вона.

Це було не запитання, а остаточний діагноз.

— Лягаві, — підтвердив Адамберґ, заходячи всередину. — Клементина Курбе?

— Власного персоною, — відповіла Клементина.

Стара провела їх у вітальню і застелила диван, щоб вони могли сісти.

— У поліції тепер і жінки є? — сказала вона, зневажливо зиркнувши на Елен Фруасі. — Жодних компліментів на вашу адресу. Вам не здається, що досить і чоловіків, які брязкають зброєю? Навіщо ще їх імітувати? Ні на що інше не сподобилися, га?

Клементина промовила це «сподобилися» на селянський манер.

Зітхнувши, вона пішла на кухню і повернулася з тацею, навантаженою склянками, і тарілкою пиріжків.

— Уява, ось чого завжди бракує, — сказала вона, поставивши тацю на маленький столик, укритий скатертинкою, перед заквітчаною канапою. — Тепле вино, коржики на молочній пінці, що ви на таке скажете?

Адамберґ здивовано дивився на неї, майже зачарований її важким обличчям. Керноркян показав йому, що не відмовився б від коржиків, адже з'їдений у машині сандвіч зовсім його не вдовольнив.

— У добрий час! — сказала Клементина. — От тільки зараз більше ніде не знайти молочної пінки. Молоко перетворилося на помиї. Тому доводиться замінювати вершками. Я просто змушена вдаватися до цього.

Клементина наповнила п'ять склянок, ковтнула трішки теплого вина і поглянула на агентів.

— Годі дурниць, — сказала вона, закуривши цигарку. — Чого прийшли?

— Арно Дамас Еллер-Девілль, — почав Адамберґ, беручи до рук маленького коржика.

— Вибачайте, Арно Дамас Віґ'є, — сказала Клементина. — Так йому більше подобається. Під цим дахом не вимовляють прізвища Еллер-Девілля. Якщо це вас засмучує, підіть скажіть його на вулиці.

— Він ваш онук?

— Теж мені меланхолійний красень вишукався, — сказала Клементина, повернувши підборіддя до Адамберґа. — От тільки не вважайте мене дурепою. Якби ви цього не знали, то не прийшли б сюди. Ну як вам коржики? Смачні чи несмачні?

— Смачні, — заявив Адамберґ.

— Чудові, — сказав Данґлар, бо і справді так вважав. За останні років сорок він точно не їв таких смачних коржиків, які самі наповнюють тебе абсолютною радістю.

— Годі дурниць, — сказала стара, напосівшись на чотирьох поліціянтів. — Дайте мені трохи часу зняти фартух, вимкнути газ, попередити сусідку, і я з вами йду.