Фред Варгас - Мерщій тікай і довго не вертайся

На новому місці міркування Данґлара й прогулянки Адамберґа поширюватимуться не лише на розбиту вітрину чи вкрадену сумку. Тепер вони матимуть один-єдиний інтерес: криваві злочини. І жодної розбитої маленької вітринки, яка відверне вас від жахіть жадібного до вбивств людства. Жоднісінької сумочки з ключами, записником і любовним листом, що дозволила б вам тихо зітхнути через дрібне правопорушення і провести молоду жінку до дверей, подаючи їй чисту носову хустинку.

Ні. Криваві злочини. Розслідування вбивств.

Це гостре визначення їхнього нового призначення різало, наче лезо. Але ж він сам так цього хотів, хоч і мав за спиною лише три десятки кримінальних злочинів. Та й ті завдячують розгадкою уяві, прогулянкам і водоростям. Тож його відправили сюди, на боротьбу з убивцями, де він, на противагу всім очікуванням, показав себе диявольськи добре — слово «диявольськи» вжив Данґлар, щоб визначити непрохідність ментальних доріжок Адамберґа.

І ось вони вдвох на цьому місці, а ще з ними — двадцять шість помічників.

— Я запитую себе, — вів далі Адамберґ, проводячи долонею по вологій штукатурці. — Чи може з нами трапитися щось таке, як зі скелями біля моря?

— Тобто? — перепитав Данґлар з ноткою нетерпіння.

Адамберґ завжди говорив повільно і потребував багато часу, щоб виголосити і важливі речі, і нісенітниці. У процесі розмови він часто збивався на манівці, і Данґлар ледве зносив цю його звичку.

— Уявімо, що ці скелі — не просто кам'яні брили. Скажімо, вони зроблені з твердого або м'якого вапняку.

— М'якого вапняку не існує в природі.

— Та чхати, Данґларе. Є тверді шматки і є м'які, як і в кожній життєвій формі, як у мені самому та й у вас також. Ось є скелі. Море плескає об них, б'ється, і м'які шматки тануть.

— «Тануть» — неправильне слово.

— Та начхати, Данґларе. Ці шматки зникають. А тверді виступають наперед. Чимдалі плине час, тим більше море точить їх — і слабкість розлітається по вітру. На схилі літ від людської скелі не лишається нічого, крім ребер, зубів та вапнякової щелепи, готової щомиті вкусити. А там, де була м'якість, — тепер западина, порожнеча, вакуум.

— Отож? — підняв брови Данґлар.

— Отож мені цікаво, чи лягаві та й інші люди, виставлені життям на передову, не піддаються такій самій ерозії? Зникнення ніжних частин, загострення твердих, позбавлення чутливості, ствердіння. А всередині — справжній занепад.

— Ви питаєте себе, чи не стали на шлях до цієї вапнякової щелепи?

— Так. Чи не стаю я лягавим?

На мить Данґлар задумався над питанням.

— Щодо вашої особистої скелі, то, гадаю, перебіг ерозії має певні аномалії. У вас тверде — це м'яке, а м'яке — це тверде. І, по правді кажучи, до результату це не має жодного стосунку.

— І що це змінює?

— Усе. Опір м'яких частин — це світ навпаки.

Данґлар подумав про себе самого і поклав папірець в одну з поточних папок.

— А що було б, — вів далі він, — якби вся скеля складалася лише з м'якого вапняку? І якби вона була поліціянтом?

— Вона б зменшилася до розміру кульки, а тоді й зовсім зникла б — такий ось кінець.

— Оптимістичний прогноз.

— Та я не вірю в те, що такі скелі справді існують у природі. А серед лягавих — і поготів.

— Лишається сподіватися на це, — відповів Данґлар.

Молода жінка нерішуче стояла біля дверей комісаріату. Зрештою там же навіть не було написано «Комісаріат» — а тільки лаковані літери слів «Поліційна префектура — Кримінальний розшук» на блискучій дверній табличці. Єдиний вказівник. Перед жінкою височіла чорна стара будівля з масними шибками. Четверо робітників вовтузилися біля вікон і з диявольським гуркотом свердлили камінь, щоби поставити ґрати. Але Маріз вирішила, що хай то буде комісаріат чи кримінальний розшук — усе одно ж лягаві, а сюди йти значно ближче, ніж до авеню. Вона ступила крок до дверей, а тоді знову спинилася. Поль попереджав, що всі лягаві візьмуть її на кпини. Та вона хвилювалася, особливо через дітей. І що їй важить зайти? П'ять хвилин? Час, потрібний на те, щоб усе розповісти й піти геть?

— Усі лягаві візьмуть тебе на кпини, моя бідна Маріз. Якщо ти цього хочеш — уперед.

З воріт вийшов якийсь чоловік, пройшов повз Маріз, а тоді повернувся до неї. Вона посмикувала ремінець сумки.

— Щось не так? — запитав він.

То був чорнявий коротун, убраний сяк-так, навіть не підстрижений. Рукави чорної куртки задерлися аж до голих передпліч. І, напевно, йому, так само, як і їй, було складно розповідати. Та він уже закінчив.