Франсіско Павон - Руді сестри

— Я вас не розумію, Мануелю, — сказала раптом Алісія.

— Та це я так. То все пусте.

Запалили світло. Марія довго ще сиділа, поклавши голову на стіл. Алісія час од часу розкладала пасьянс. Пліній невтомно міряв кроками кімнату і смалив сигарету за сигаретою.

Близько одинадцятої він приніс із спіжарні вина, шинки, сиру й гроно винограду. Повечеряли без хліба й мовчки. Марія досі не вийшла із заціпеніння.

— То ви гадаєте, що за нами прийдуть? — раз у раз питала Алісія.

— Звичайно. Не знаю, чому вони забарились, але певний, що прийдуть.

Після вечері Алісія домоглася, щоб Марія лягла в ліжко, а сама гомоніла з Плінієм про життя в Томельйосо. Опівночі вона знову заходилася коло своїх пасьянсів, а Пліній раптом згадав, що в кишені у нього лежить лист, котрий йому передали, коли він виходив з готелю. Розпечатавши його, він начепив окуляри.

«Любий тату!

Ви вже стільки днів у Мадріді, а й досі не написали нам ні словечка. Правду каже мама, що ви пишете тільки в разі доконечної потреби. Передучора ми вже були зібралися до вас. Але в останню хвилину передумали. На кого б ми покинули господарство?

Я зустріла доньку Антоніо Фараона, то вона казала, що він телефонував і що вам там добре ведеться. Мама каже, щоб ви обминали його, бо відомо, як він розкидається грішми й полюбляє волочитися.

Учора ми ходили підв'язувати лозу. Зробили все, як ви загадували. Мама каже, щоб ви неодмінно купили собі костюм, бо тепер, коли вас запрошують і до Мадріда, негоже ходити в одному й тому ж костюмі.

Вечорами тепер холодно, й ми сидимо вдома і дивимось телевізор. Часом навідується донька Ортенсії і розважає нас оповідками, як сваряться її дядько з тіткою. Вчора мало не побилися.

Мама почуває себе добре. Більше новин немає. Тату, напишіть, коли ви приїдете, щоб ми приготували щось смачненьке для вас. Та швидше приїздіть, бо ми вже скучили за вами. Вітання дону Лотаріо. Ми з мамою цілуємо вас.

Ваша дочка А.»

Прочитавши листа, Пліній сховав його до кишені. Визирнув у вікно, що виходило на задвірки. Потім підійшов до етажерка Книжки й книжки. Призбирані за тридцять років коштами Марії де лос Ремедіос. Здебільшого зарубіжних авторів, котрих Пліній не знав. Стоси іспанських і зарубіжних часописів. Усе ретельно простудійовано, з позначками олівчиком. Отоманка. Скільки годин провів на ній Пучадес, читаючи, думаючи, божеволіючи за ці тридцять років — нескінченні, довгі тридцять років! Скільки вечорів, днів і ранків за ці тридцять років думав він про те, що було і що могло бути, не відаючи, що направду відбувається довкола, слухаючи по радіо веселі мелодії, так, ніби нічого й не сталося, ніби все було чудово, а сам він сидів при пиві десь на терасі на Гран-Віа…

Тридцять років, тридцять років народин і смертей, тридцяті років, проведених у цій кімнаті за лектурою або в очікуванні молочно-білого прекрасного тіла вічно спраглої Марії де лос Ремедіос.

Минула північ. Марія спала на ліжку. Алісія, поклавши голову на стіл, теж спала чи вдавала, що спить. Перед першою годиною Пліній, спершись щокою на руку, теж задрімав. Раптом його збудив якийсь шум. Він протер очі. За вікном чувся далекий стукіт. Він запалив світло в другій кімнаті й у спіжарні Тільки так можна було дати знати, що в домі хтось є. Голосі н кроки долинали уривками. Часом дуже виразно, часом слабшали, залежно від напрямку вітру.

Алісія теж відкрила очі й спитала байдуже:

— Вже?

— Та нібито…

Пліній далі наслухав. Тепер чутно було глухі удари в щось металеве.

Алісія причепурилась перед люстерком, що стояло на книжковій полиці біля фотографії батьків Пучадеса. Потім підійшла до заснулої сестри й легенько поторсала її за плече. Марія відкрила очі й подивилась на Алісію непритомним поглядом. Якусь хвилю лежала нерухомо, не озиваючись. Пліній спостерігав за ними зі свого місця.

— Вставай, Маріє! Вставай, дорогенька! Вони вже, здається тут.

Марія машинально підвелася. Потім сіла на краєчку ліжка й енергійно потерла руками обличчя.

Схоже на те, що нікому не спало на думку обійти будинок кругом. Визволителі добивалися в парадні двері. Коли стукіт на якусь мить стих, Пліній вклав два пальці до рота й пронизливо засвистів. Повторив кілька разів. Нарешті почулися кроки в саду. Пліній свиснув ще.

— Мануель! Мануель!

Дон Лотаріо не міг не впізнати посвист шефа.

Пліній припав обличчям до ґрат, намагаючись розгледіти в пітьмі за вікном постать приятеля.