Франсіско Павон - Руді сестри

Вся її постать, аж до білосніжної шкіри, розхвильованих грудей, світлого пушку над горішньою губою й темних очей, виказувала занепокоєння й страх.

Пліній, здавалося, завагався. Не подобалась йому роль судді у цій дивній і печальній справі. Йому було до болю жаль сестер Пелаес — таких маленьких, слабеньких, руденьких, ласкавих і незрадливих, але розумів, що на місці Пучадеса прислухався б до голосу крові й, напевне, вибрав би знадливу Марію де лос Ремедіос… А там би вже зметикував, що робити з тією узброєною шкапою… Але вибрав би тільки її. Він ледь не усміхнувся, піддавшись скорше своїм думкам, аніж драматизмові ситуації, й, зиркнувши на Пучадеса, промимрив:

— Це вам вирішувати, друже… Тут моя влада нечинна. Бідолашний Пучадес нарешті зважився. Знехотя нахилився, уникаючи поглядів сестер Пелаес, витяг з-під оттоманки грубий портфель, вочевидь заздалегідь приготований, і, не зронивши й слова, з відсутнім виглядом почовгав до дверей. Жінки відступили, даючи йому дорогу. Марія де лос Ремедіос ще хвилю вагалася. Зрештою вона сказала, дещо збентежена й водночас глибоко вдоволена:

— Прошу мене вибачити за все! Дуже прошу! Мені прикро залишати вас під замком, але не бачу іншої ради. Якщо треба, я готова відповісти перед законом. До побачення, Мануелю!

І поспішно вийшла. Мати, не випускаючи з рук рушниці, позадкувала до виходу й енергійно грюкнула дверима. Затим почувся скрегіт ключа в замку. Доки тривала ця сцена, Пліній мало не забув про Рудих сестер. Мовчать собі, то й добре. Либонь, у ці хвилини серце! Марії мало не розривалося. А може, й ні, може, знечулена завданим їй попереднім ударом, вона бачила все мов у театрі тіней…

Але заледве стихли кроки в коридорі, Марія здобулася на голос — слабкий і протестуючий:

— Я знала… Я знала це… Я знала… — згорнувши руки на животі, вона хиталася взад-вперед, немов їй щось боліло.

— Я знала… Я знала це… Я знала, — повторювала, не відводячи очей од карт, розсипаних на столі.

Сонце давно вже зайшло, і в кімнаті зробилося майже темно. Алісія сиділа за столом, узявши голову в руки, але в пітьмі годі було розгледіти вираз її обличчя.

Немов продовжуючи монолог по довгій перерві, вона сказала, коли сестра на мить замовкла:

— Ясна річ, після розмови телефоном треба було звернутися в поліцію. А ми прийшли сюди, не подумавши як слід… Нам відчинила стара, і ми спитали про нього. «Добродійки прийшли до Маноло, — сказала вона його полюбовниці. — Кажуть, він телефонував до них». — «А, дуже приємно, ласкаво просимо!» Мене здивувала така чемність, але Марія так нетерпеливилась… «Прошу ласкаво за мною! Я проведу вас до його покою. Прошу, прощу!» Ми зайшли до спіжарні, й нас замкнули… Отакі легковірні! Ми завжди були легковірні, Мануелю…

— А він? Як зреагував на вашу появу?

— Спершу здивувався. Потім страшенно зрадів. Ми говорили й говорили. Аж до вечора, коли стара принесла нам вечерю й залишила нас самих. Наступного дня так само. На третій день, коли стара принесла їжу, він сказав, що хоче поговорити з Марією де лос Ремедіос, і пішов з нею. Повернувся аж на світанку. Відтоді змінився. Ходив кімнатою. Слухав нас, а сам мовчав, хіба що усміхався. Але був уже інший. Уночі, вважаючи, що ми поснули, нишком виходив нагору. Так було щоночі, окрім тієї, коли Марія де лос Ремедіос їздила до Томельйосо. Гадаю, коли він нам телефонував, то не припускав, що нас так перемінив час.

— У них усе було готове, — втрутилась до розмови Марія — Я щось передчувала, але не сподівалася такого… — На її обличчі з'явився вираз покори. — Я вірила, як та дитина.

— Ми справді як діти…

— Певна, що вони скоро поберуться.

— Ми все життя були наївні діти…

— Ясна річ, кожен вибирає сам. Боже мій!

— Тут нічим не зарадиш, — переконано сказав Пліній. — Усе, що сталося, треба забути, і що швидше, то краще. Повернетесь до свого звичайного життя, і до дідька всі ці спорохнявілі історії! У нас немає попереду інших тридцяти років. Ви вважали, що він помер, тож думайте так і надалі. В Іспанії чимало таких, як він, — змерлих за життя.

— Змерлих за життя, як і ми, — повторила екс-наречена.

— Ні. Ви — ні. Для вас життя з його найбільшими трагедіями було чимось на зразок історії, розказаної по радіо.

— Я прожила все життя з пам'яттю про нього, Мануелю.

— Можете жити ним і далі. Ваш давній наречений не має нічого спільного з тим чоловіком, котрий щойно пішов. Той був мужчина, а цей уламок історії. Він ніколи не зможе стати тим, попереднім.