Франсіско Павон - Руді сестри

Один з найстарших на курсі, він не відзначався ревністю в навчанні. Втім, медицина теж його мало вабила. Справжнім його покликанням була політика. Краще сказати, політична публіцистика, пропаганда. Бо він розумів, що за своєю вдачею не годен посідати якусь відповідальну партійну посаду. Під час медичних студій виявив себе як активіст студентського руху. У ветеринарній школі з першого дня став ватажком молодіжної організації.

його мати належала до консервативної і дуже релігійної родини. Однак батько, попри те, що служив у війську, був республіканцем, як тоді говорили, від народження. Проголошення Республіки стало справжнім святом у його домі.

З родиною Пелаесів він зазнайомився випадком, через свого батька. Якось супроводив його в справах до нотаріальної контори дона Норберто. Батько зайшов до кабінету сам, а сина залишив у почекальні. Під той час нагодились Марія й Алісія. Оскільки їм було не вільно заходити до батька, коли той мав клієнтів, довелося гаяти час у товаристві Маноло Пучадеса. Відтоді вони зазнайомились і заприязнились.

Наприпочатку сестри подобались йому майже однаковою мірою. Такі зграбні, веселі й безпосередні. Більше й дотепніше говорила Алісія. Однак з часом він почав дедалі прихильніше ставитись до Марії, яка припала йому до душі своєю мовчазною споглядальністю й ласкавим усміхом. Відтоді він слухав Алісію, а дивився на Марію. З дозволу дона Норберто став учащати до них з візитами і в короткому часі всі вільні від політичної діяльності вечори провадив у їхньому товаристві.

У колі друзів він називав їх «своїми» нареченими. Алісія залюбки грала роль «третьої» і при потребі прикидалася неуважливою. В театрі й кіно, помітивши, що вони бралися за руки або задивлялися одне на одного мов заворожені, вона виказувала жваве зацікавлення тим, що діялось на сцені чи на екрані. Навіть коли їхні стосунки набули офіційного визнання родичів, попри певні застереження щодо республіканських уподобань Маноло, вони ніколи не з'являлись на людях без Алісії.

Коли на початку липня 1936 року родина Пелаесів виїжджала літувати в Сан-Себастьян (Пучадес мав приєднатись до них у серпні), баланс їхнього закохання зводився аж до двійка поцілунків у щічку, та й ті покрадьки. Щоправда, одного разу Марія приголубила його. Тисячі разів з ніжністю згадував він ті дитячі ласки.

Пучадес скінчив студії у червні 1936 року, а весілля призначили на наступну весну. Кілька місяців він мав провести у провінції Толедо, практикуючи разом з дядьком, що готував його собі в наступники.

На все життя в пам'яті лишилося прощання на Північному вокзалі. В одному вікні сестри Пелаес, у другому — їхні батьки.

«Пам'ятай, що з першого серпня на тебе чекає зарезервований номер!»

«Я приїду».

Коли пролунав сигнал до відправлення, він потиснув усім руки. Руку Марії тримав на якусь мить довше.

«До побачення в серпні, Маноло!»

«До побачення в серпні! Відразу напиши мені!»

Потяг поволі рушив.

«До побачення в серпні!» Скільки разів за ці тридцять три роки снився йому той потяг на Сан-Себастьян, ті вісім рук, що махали йому на прощання, той голос, що будив його серед ночі: «До побачення в серпні!» В якому серпні, боже мій! В якому серпні?

Коли вибухнула війна, Пучадес вступив до соціалістичної партії й розвинув бурхливу активність. Його дописи друкувались на шпальтах партійної газети, він виступав на радіо, безліч разів виїздив на фронт. Повернувшись якось після такої поїздки, застав матір у труні. Змобілізований до війська, став лейтенантом-ветеринаром, хоча сповняв здебільшого політичні функції.

За довгі роки самотності рідко випадали дні, коли б він не згадував ті часи. Адже то були останні враження від дієвого життя, і ті спогади навідували його знову й знову.

Його батько дістав призначення в Барселону, і Пучадес лишився в Мадріді сам-один. Потроху він міняв друзів і звички. Зрідка писав йому Хуліан Рамалес, теж мобілізований до війська. Раз чи два на рік одержував через Червоний Хрест коротеньку вісточку від Марії Пелаес.

Республіка зазнала поразки. Його товариші переходили кордон. Йому теж пропонували виїхати з Іспанії, але він не мав ні охоти, ані сил. Найскромніші плани видавалися йому нездійсненними. Обмежився тим, що призбирав у своєму помешканні запаси харчів і відсиджувався останні дні війни вдома, читаючи газети й слухаючи радіо. Цілими днями валявся у ліжку. Харчувався абияк, а коли увечері лучалося вийти до міста, то заникував до кав'ярні чи в кінотеатр. Він не міг усвідомити собі ситуації тих фатальних днів та й решти тридцяти років, що настали по них. Перенесений тиф і поразка у війні зробили його безвільним, і він здався на ласку ближнього.