Франсіско Павон - Руді сестри

Неясний спогад, здається, зринув у пам'яті сестер Пелаес їхні обличчя проясніли.

Чоловік, навпаки, досі ховався в шкаралущі недовіри й зоологічного страху.

— Пліній… — проказала нарешті Алісія. — Тато часто згаду вав ваше ім'я.

— І в газетах про вас писали! — зрадівши, додала Марія. — Це ж бо ви минулого року розслідували справу про вбивство в «Ла Орміга»?

— Я.

— І вас призначено на якусь відповідальну посаду?

— Так-так, мене.

— Наша улюблена газета — «Сьюдад реаль», — пояснила з дитячим захватом Марія, — і тому ми добре орієнтуємось в усьому, що відбувається на нашій батьківщині, хоча й мешкаємо в Мадріді.

— Я знаю це. Саме тому мені й доручено розшукати вас.

— Але сідайте, Мануелю! Сідайте ж! — запросила Алісія. Пліній з якнайчемнішим виразом на обличчі підсунув до себе стілець.

— Ви знали нашу родину? — ласкаво спитала Марія.

— Авжеж. Дон Норберто був дуже симпатичний. Я не раз зустрічав вас з батьками на Двірцевій алеї.

— Як давно це було! — зітхнула Марія. Запала коротка мовчанка, присвячена спогадам.

— А як ви нас знайшли?

— Дякуючи терпінню й цілій низці випадковостей.

Пліній дивився на огрядного блідого чоловіка, котрий нібито трохи заспокоївся, але досі тримався насторожено.

— Перепрошую, а ви хто?

Чоловік перевів погляд на сестер Пелаес, немов шукаючи в них ради.

— Це наш давній знайомий, — квапливо відказала Алісія.

— Я, добродійки, прийшов, щоб допомогти вам, — заспокійливо мовив Пліній. — Тож розкажіть мені все як є.

— Розумію. Ви прийшли визволити нас… і самі втрапили в пастку. Отже, операція провалилась, — зауважила Алісія, утверджуючись у своєму рішенні не відповідати на Плінієві запитання.

— Не поділяю вашої думки. Є люди, які знають, де я, і, найпевніш, уже сьогодні ввечері всіх нас визволять звідси. Тобто вас, добродійки, і мене. Бо щодо вас, шановний, я не певен, хто ви — ув'язнений чи тюремник.

Чоловік опустив очі, дедалі більше нервуючи.

— Може, й справді виберемося скоро з цієї пастки! — мовила

Алісія, старанно струшуючи з сукні якісь, видимі тільки їй, порошинки і явно уникаючи відвертої розмови з Плінієм. — Так хочеться додому! Там, певне, все шкереберть.

— Нічого подібного, — заспокоїв її Пліній. — Гертрудіс підтримує там якнайкращий лад. Хіба що бракує кількох пляшок пива й шинки з вашого холодника, а решта — все, як ви залишили.

— Сумніваюсь. Гертрудіс, якщо не стояти в неї над душею, й за холодну воду не візьметься.

Зрозумівши, що навпрямки не з'ясує особи огрядного блідого чоловіка, Пліній змінив тактику. Припалюючи сигарету, він запитав суворо, як і годиться поліцейському:

— Яким чином ви опинилися в цьому домі?

Сестри Пелаес сполохано перезирнулись. У погляді Марії проглянула нерішучість, в Алісії — затятість і наказ мовчати. Чоловік нервово заходив кімнатою, опустивши додолу очі.

Пліній, поважно, як людина, що виконує свої службові обов'язки, підвівся і, спершись руками на спинку стільця, додав сухо:

— Якщо ви не хочете говорити, воля ваша. Завтра, коли ще не сьогодні увечері, паннам доведеться розповісти геть усе в комісаріаті. Я тільки стараюсь у міру можливості допомогти вам і позбавити вас прикрих формальностей. Але, ясна річ, ви маєте повне право нічого мені не говорити. Це ваша особиста справа.

— Ми прийшли сюди, бо він покликав нас, — раптом у якомусь дитинному пориві вихопилась Марія, дивлячись заплаканими очима на чоловіка, котрий, заскочений цими словами, збентежено відійшов до вікна й, ухопившись руками за грати, повернувся до них спиною.

— Маріє! — у розпачі скрикнула Алісія.

— А хто він?

— Маноло Пучадес, мій наречений.

Пліній стояв незворушний, як скеля. Алісія визнала поразку. Пучадес уткнувся чолом у віконні грати.

— Навіщо він вас кликав?

— Щоб ми його порятували з лабетів тих гарпій.

Пліній поволі підійшов до Пучадеса й став у нього за спиною.

— А ви, Пучадес, яким чином опинилися в цьому домі? Чому вас тримали тут?

Тимчасом як Марія, якій прийшла, нарешті, на допомогу Алісія, почала відповідати на Плінієві запитання, Пучадес поринув У спогади.

Пригадав собі 1932 рік, свої студії у ветеринарній школі, роботу в студентській організації. Це його мати наполягала, щоб він обрав такий фах, бо її брат, шанований провінційний ветеринар, зголосився вивести його в люди й передати йому свою практику. Перед тим Пучадес вивчав медицину, і коли був уже в половині курсу, під тиском дядькових обіцянок і не годний завдати смутку матері, перекинувся на ветеринарію.