Франсіско Павон - Руді сестри

Як і в Томельйосо, вони замовили тістечка, досить непривабливі на вигляд. Потім запалили й роззирнулися довкола, ніби очікуючи, чи не підійде хтось до них привітатися. Але де там! Люди обминали їх, як меблі. Кельнерка обслужила, навіть не підвівши на них очей. Дону Лотаріо так і кортіло заволати: «Згляньтеся, люди добрі! Озвіться хоч словом!»

Тим часом у них за спиною вже з'юрмилося чимало зголоднілого люду, чекаючи на вільні місця. А вони палили собі спокійнісінько, не виявляючи анінайменшого поспіху, на противагу тим, за спиною — в однаковісіньких убраннях й на одне лице. Зрештою, зауваживши те нетерпляче очікування, приятелі винувато перезирнулись, розплатилися, мовчки вийшли й подалися вгору вулицею Алькала.

При брамі будинку сестер Пелаес їх перестріла Гертрудіс.

— А я оце забігла довідатись, чи вам нічого не треба.

— Ходімо! Трохи прибереш.

Гертрудіс почала абияк шарувати ганчіркою, а Пліній, вмостившись біля каміна, гортав нотатник з номерами телефонів. В окулярах, що сповзли на середнісся, й сигаретою в зубах, він, як той гончак, винюхував ключ до загадки.

Дон Лотаріо тинявся покоями, заклавши руки за спину, й нудився. Зрештою послав Гертрудіс принести свіжу газету й заходився читати те, що ніколи не читав. Пліній вряди-годи щось черкав на аркуші паперу. Певне, занотовував номери.

Задзеленчав телефон, і дон Лотаріо прожогом кинувся підняти слухавку. Коли він повернувся, Пліній запитально поглянув на нього.

— Та це Фараон ніяк не вгамується. Запрошує мене трохи розважитись. От дивак!

— Та він такий…

— Але я не хотів би лишати тебе самого.

— Йди собі й не бери в голову. Але пильнуйся, щоб не вскочити в халепу, бо сам знаєш Фараона.

— Пусте! То побачимося за обідом у готелі.

— Ходи з Богом, і доброї забавки.

Ще за першим разом, гортаючи нотатник з номерами телефонів, Плінієву увагу привернув один запис на сторінці під літерою «М»: «Міністерство. Пан Новільйо. №… (тричі)».

Він двічі накручував цей номер, але ніхто не відповідав. Що означає «тричі», було незрозуміло. З нотатником у руках Пліній підійшов до Гертрудіс.

— Послухай-но, ти знаєш такого собі пана Новільйо з міністерства, що буває тут?

— Так, Мануелю. Звичайно, знаю. Він близький приятель панночок. Окрім того, панна Пальміра в'яже для них.

— А хто така панна Пальміра?

— Секретарка пана Новільйо. А він оправляє. їм в рамці фотокартки.

— Тобто поза працею в міністерстві він столярує, а вона плете?

— Ні, Мануелю. Вони це роблять у міністерстві.

— У міністерстві?

— Атож.

— Нічого не втямлю. І вони у дружніх стосунках з твоїми панночками?

— У дуже дружніх. Прямо-таки нерозлийвода. Вони часто бачаться.

— А цьому панові Новільйо та його секретарці Пальмірі відомо про зникнення панянок Пелаес?

— Хто знає.

— То треба їх навідати. Може, розкажуть щось цікаве.

— Але не йдіть самі.

— Чого б це?

— Бо не втрапите до їхнього бюро.

— Я спитаю в міністерстві.

— А вам не скажуть. Ніхто не знає, де вони. Я запам'ятала туди дорогу з шостого чи восьмого разу. Доведеться вас супроводити, хоча це й буде їм не до вподоби. Але оскільки ви з поліції й коли вже таке сталося…

— Диво, та й годі! Знімай лишень попередник, і ходімо туди; негайно ж.

— Я готова, — відказала Гертрудіс, що весь ранок шукала приводу, щоб не прибирати помешкання.

Коли вони підійшли до входу в міністерство, куди дісталися підземкою, Гертрудіс впевнено перебрала владу до своїх рук.

— А тепер ідіть за мною, але так, щоб не привертати до себе зайвої уваги.

Пліній стенув плечима й мовчки подався за нею.

Невдовзі мусив визнати, що Гертрудіс мала рацію. Цілу чверть години вони йшли довгими коридорами, піднімалися крутими сходами, пробиралися горищем поміж усякого мотлоху, потім знову сходами, низькими темними кімнатами. Зрештою опинились у цілковитому мороці, й Гертрудіс тричі постукала в маленькі двері. Зачекали кілька хвиль. На відповідь пролунали такі самі три удари. Гертрудіс повторила умовний знак. Тільки після цього клацнув замок і двері прочинилися на три пальці. У смузі світла з'явилися окуляри й ніс.

— Хто? — спитав посідач окулярів.

— Це я, Гертрудіс, а зі мною поліцейський. Сталося нещастя.

Почувши таке й побачивши Плінія, чоловік в окулярах притьмом причинив двері.

— Перелякався, бідолаха! Я ж вам казала.

— Що будемо робити? — тихо спитав Пліній.

— Зачекаємо. Вони, певне, радяться. Минуло кілька хвилин, а за дверима анічичирк.