Франсіско Павон - Руді сестри

— Постукай ще раз! — звелів Пліній. — Щось довго вони радяться!

Гертрудіс застукала тричі, як і перед тим. Майже відразу в дверях знову з'явилися окуляри й ніс.

— Заходь сама, а він хай зачекає! — прохарамкав чоловік.

— Побудьте тут, Мануелю. Я зараз.

Двері відчинили так, щоб Гертрудіс могла втиснутися в утворену шпарину, і відразу замкнули на ключ.

У непроглядній пітьмі Мануель намацав сигарети і запалив. Прихилившись до стіни, чекав. Зрештою, коли він уже почав тупцювати на місці від холоду, почувся скрегіт ключа в замку. На порозі стояв у потертому піджаці й синьому попереднику майстрового Новільйо, котрий виявився досить високим і худорлявим.

— Прошу!

Кімната була величенька. З віконець під стелею сіялося тьмяне світло. Освітлення доповнювали дві переносні лампи, одна — біля в'язальної машини, за якою сиділа опасиста жінка в окулярах, друга — над верстатом, за яким, певне, працював Новільйо.

Гертрудіс з робленим інтересом роздивлялася на в'язальну машину.

Як тільки Пліній переступив поріг, Новільйо замкнув за ним двері на два оберти ключа й запропонував непроханому гостеві стареньке плетене крісло, котре стояло в самісінькому центрі кімнати, немов призначалося для звинувачуваного. Господар, спершись на свій верстат, розглядав Плінія з видимим невдоволенням. Він нагадував старого птаха: лисий, довгоносий, з жилавою шиєю. Брови й рідкий чуб, зачесаний упоперек всієї лисини, були запорошені тирсою.

Пліній завважив у кутку старосвітський телефонний апарат і скелет друкарської машинки під темно-зеленою сукниною.

Новільйо, котрий досі не зронив і слова, немов роздумуючи, чи не накивати йому п'ятами, врешті-решт запропонував Плінію на знак приязні свого кисета з тютюном. Вони повагом, як і годиться, скрутили цигарки, і Новільйо, сівши на свій верстат, сказав:

— Гертрудіс уже розповіла мені про зникнення доньок Пелаеса. Я нічогісінько не знав. То чим я можу прислужитися?

— Якщо ваша ласка, розкажіть мені все, що ви знаєте про них. Це може напровадити мене на якийсь слід.

— Я не можу розказати вам нічого такого, що могло б напровадити вас на слід. Сестер Пелаес я знаю чи не все життя, їхній батько, власне, рекомендував мене на цю посаду в міністерстві. Ці люди благородні й бездоганні.

— Розумію. Але в житті кожної людини, — сказав Пліній, маючи на увазі Рудих сестер, — бувають маленькі таємниці, що можуть прояснити її вчинки.

— Присягаюсь вам, що нічого подібного мені не відомо… А втім, цілком природно, що вони не втаємничували мене в усі свої справи.

— В яких взаєминах ви були з ними?

— Я вже казав. Нас єднає давня дружба і деякі замовлення, що час од часу я виконую для них самих або їхніх приятелів. Вони дуже прихильно ставляться до всіх знайомих своїх покійних батьків…

— Чи відомо вам, що панни Пелаес мали пістоль, який прихопили з собою в день зникнення?

— Що? — скинулась Гертрудіс, котра уважно дослухалась до розмови.

— То ви цього не знали, Новільйо? — наполягав Пліній, не звертаючи уваги на служницю.

— Ні, і гадки не мав. Та й звідки мені знати?

— І де був той пістоль? — спитала Гертрудіс, узявшися в боки й підступаючи до Плінія.

— Сумніваюся, що ти не знала… Він був під сінником ліжка однієї з панночок.

— Діва Марія! — з полегкістю зітхнула Гертрудіс. — Та ж хіба я могла це знати? Я ніколи й не торкалася їхніх ліжок. Ані ліжок, ані посуду. Це не вільно робити нікому. Таких дивачок не знайти по всьому світу. Чистота для них над усе.

— Але цей пістоль зник. Лишилась тільки коробка від нього.

— А хто ж тоді знав про нього? — прискалила око служниця.

— Їхній кузен Хосе Марія Пелаес, — неохоче відказав Пліній.

— Я й гадки про це не мав, — боронився далі Новільйо.

— Що, на вашу думку, могло спонукати їх так поспішатися, та ще й з пістолем? Адже ви їх знали стільки років…

— Це справді на них не схоже. Можливо, їх хтось шантажував, вимагаючи грошей…

Пліній здивовано подивився на нього.

— Атож, — провадив Новільйо. — Може, вони пішли на призначену їм зустріч й утрапили там у пастку.

Пліній скептично похитав головою.

— Вони не брали з собою грошей і не знімали з рахунку в банку.

— Але, — вигукнув Новільйо, пишаючись зі своєю тямущості, — в таких випадках гроші не беруть, а кладуть у конверт газетні витинанки.

— Ви гадаєте, що в них стало сміливості зустрітися з шантажистами?

— Власне, мене це не здивувало б. А тебе, Пальміро? — обернувся він до опасистої секретарки, яка слухала їх, витріщивши очі.