— Порожня.
Пліній взяв у нього з рук звичайну картонну коробку з рештками давньої наліпки. Потрусив її і відкрив. Усередині лежав тільки комплект набоїв. Усі перезирнулися.
— Коли дядько помер, вони хотіли його викинути. Однак потім передумали й вирішили залишити зброю про всяк випадок, адже жили самотні.
— Вони ніколи й словом не обмовились, що мають пістоль! — здосадовано вигукнув сповідач.
— Певне, вони вийшли з дому в якійсь поважній справі, якщо прихопили з собою зброю, — мовив Пліній, досі тримаючи в руці коробку і обводячи поглядом присутніх.
— Ясна річ, доне Хасінто, що вони не все вам розповідали, — в'їдливо докинув ветеринар.
Дон Хасінто задер голову ще вище ніж звикле з наміром кинути на нього спопеляючий погляд, але це не дало бажаного ефекту внаслідок сили тяжіння його повік.
— Ви дуже люб'язні, — сухо відказав натомість.
— Що ви думаєте про це, доне Хосе Марія? — звернувся Пліній до кузена, що вкляк навколішках біля ліжка.
— Мої кузини дуже імпульсивні, — відповів той, підводячись нарешті на рівні.
— Що ви хочете цим сказати?
— Що вони… легко піддаються емоціям. І швидкі на вчинки. І знову замовк, з руками в кишенях, втупивши погляд собі під ноги й стиснувши вуста.
— Якщо ваша ласка, розтлумачте, — наполягав Пліній. — Яким емоціям піддаються? На що вони швидкі?
— Ну… на все.
— Хосе Марія має рацію, — втрутився сповідач. — Вони швидкі на вчинки, коли йдеться про добрі діла…
— Щось у тому роді. Якщо, скажімо, купити собі ласощів, — глибокодумно довершив Хосе Марія.
Усі перезирнулися й розсміялися, навіть пастор. Тільки кузен стояв, як і досі, непорушно.
— Хосе Марія хотів сказати, що вони імпульсивні, як діти, і завжди готові до справ добрих і невинних. Мов ті янголи.
— З пістолем, — глузливо докинув ветеринар, не приховуючи неприязні до пастора.
— Так, з пістолем, нестерпний пане ветеринар! З пістолем і чистим, як храм, серцем!
— Доне Лотаріо! — докірливо похитав головою Пліній.
— Можна? — почувся чийсь несміливий голос.
На порозі опочивальні зніяковіло стояла придверниця.
— Я дуже перепрошую, і добривечір! Хай панове вибачать, але забачивши, як ви піднімалися нагору, я сказала собі: як тільки ви вийдете, я скажу вам дещо таке, що цілісінький день не давало мені спокою. Але ви все не виходите й не виходите, то я поклала собі: зійду зараз нагору й скажу їм це. Ну от, дивлюся, аж двері відчинені, то я зайшла. Бо, бачте, відколи пропали мої бідолашні панночки, ми всі в домі, тобто, я хотіла сказати, в придверницькій, сушимо собі голову, що то могло їм приключитися. Ви самі розумієте, що такі люди, як щире злото, і знали ми їх віддавна, бо пан Норберто, небіжчик, приїхавши сюди з Томельйосо, відразу взяв мого батька, царство йому небесне, сюди до придверницької, і завжди так добре ми жили між собою, а з панночками то ще в піску разом бавилися, бо ще в Томельйосо моя матінка служила у дона Норберто, і подумати тільки, це просто нечуваноі щоб отаке сталося…
— Добре, добре. То що ви там були згадали й збиралися нам розповісти? — урвав її Пліній.
— Що я збиралася розповісти? Так-так, ваша правда. Якось мені слова самі втікають, а все на радощах, що бачу вас і дона Лотаріо теж… Отож, коли панночки вийшли того вечора з дому, то сіли до таксі, розумієте? До таксі. Це вони, що завжди ходили тільки побіля своєї оселі й зроду не виходили поза свій квартал, хіба що в разі доконечної потреби… Якщо й виходили, то тільки до церкви святої Варвари або святого Йосипа, якщо до Цукерні, то до Ідальго, Ріофріо або до Моніко, театр теж близенько… Але того вечора, вийшовши, зупинили перше ж таксі, що проїздило вулицею. То мені й спало на думку, чи не сталося чого, бо вони взяли таксі.
— І нічого вам не сказали?
— Ані словечка. Я вже про це розповідала поліцейським, таким гордовитим… Сіли до таксі, й по всьому! Я й кажу своїй сестрі Фелісіані, вона геть підсліпувата: «Куди це їм так припекло, що навіть таксі взяли?»
— Гаразд. Але що саме не давало тобі спокою цілий день? Про таксі ми й так знаємо.
— А хто це вам розповів? — сторопіла вона.
— Та ті ж поліцейські, такі гордовиті, як ти кажеш, що перші тебе допитували.
— Авжеж, авжеж. Але чи казали вони, що панночки так поспішалися, немов їх хтось поганяв?
— Не пригадую.
— Саме це й не дає мені спокою. Саме те, що вони так поспішалися.
Спекавшись нарешті пастора, кузена-філателіста й балакучої придверниці, Пліній і дон Лотаріо зайшли на хвильку до кав'ярні «Ліон», щоб обмінятися враженнями, а потім подалися вулицею Алькала до свого готелю.
Читать дальше