Мартін Кейдін - Майже опівночі

Сан-Горгоніо була від Сан-Франціско за чотириста двадцять миль по прямій. Вінсент усе ще тримав телефонну трубку, коли мимохіть виглянув у вікно.

Північ уже настала — він збагнув це відразу.

Аллен Кларк милувався яскравим багатоцвіттям вогнів Лос-Анджелеської долини, яку добре було видно крізь пошматовані хмари. Небо вдалині було ніби чистіше. Кларк обернувся до дружини, яка сиділа поруч, і трохи відкинувся назад, щоб його почули також двоє пасажирів на задньому сидінні міні-літака.

— Схоже, ніби прояснюється там, попереду, — сказав він, намагаючись перекричати гуркіт мотора. — Метеостанція Фінікс повідомила, що фронт непогоди проходить якраз над пасмом Сан-Габрієль. Вони дають добрий прогноз.

Дружина не поділяла його оптимізму.

— Це буде вперше за три тижні, якщо їхній прогноз виправдається, — стримано зауважила вона. — Але я поки що нічого доброго не бачу.

Кларків приятель, який сидів позаду, торкнувся його плеча.

— Аллен, на якій ми висоті? Кларк показав на висотомір.

— Три сімсот п'ятдесят. А що? Приятель з острахом повів рукою і запитав:

— Хіба тут поблизу немає дуже високої гори? Аллен Кларк зареготався.

— Та ти міркуєш, як справжній другий пілот, — мовив він, мало не захлинаючись від сміху. — А гора таки справді є. Сан-Горгоніо.

— То чи не слід би нам…

— Поглянь у лівий ілюмінатор, Фред, і ти побачиш ту саму гору, яка так тебе непокоїть. Вона стоїть десь за півмилі від нас і метрів на триста нижче. — Кларк знову добродушно засміявся, а тоді поглянув на годинник. — Близько півночі, — сказав він. — Зараз я викличу Лос-Анджелес, і ми дізнаємось, яка погода над Санта-Барбарою.

Він настроїв приймач на частоту станції, яка контролювала польоти, а передавач — на 122,1 мегагерца.

— Викликаю Лос-Анджелес. Говорить «Команч» шість-шість-вісім-Пітер. Прийом.

Вони сьогодні не барилися, відгукнулися зразу:

— «Команч» шість-шість-вісім-Пітер, говорить радіо Лос-Анджелес. Негайно дайте ваші координати. Прийом.

Відповіді не було.

— Шість-шість-вісім-Пітер, чому мовчите? Аллен Кларк не відповідав.

У ту мить йому вже випалило очі.

Четверо людей у цьому легкому літаку були перші, кому судилося дізнатись, що на вершиш гори Сан-Горгоніо вибухнула атомна бомба потужністю триста кілотонн. їм судилося дізнатися про це першими, але вони так ні про що й не дізналися. Неймовірний спалах світла в його чистому вигляді знищив сітчасту оболонку їхніх очей. І в ту саму мить, коли гортань Алле-на Кларка запульсувала, щоб зойкнути, літак обдало страшним жаром, і геть усе — фарба, металева обшивка, плексиглас і людська плоть — спопеліло в полум'ї вибуху.

Це сталося надто швидко, і жоден жалісний зойк не встиг вихопитись у відповідь на цей нелюдський жах. Вогненна куля досягла уже півмилі в діаметрі, і ударна хвиля від ядерного вибуху поглинула маленький літак у могутньому потоці енергії, яка вирвалася на волю.

Рівно через три секунди після півночі 29 червня електричний імпульс привів у дію механізм, захований на вершині гори Сан-Горгоніо у контейнері розмірами з валізу.

Стався вибух тактичного ядерного заряду. На тому місці, де він був, почала своє бурхливе життя крихітна зірочка, температура якої — сто мільйонів градусів, — набагато перевищувала температуру сонячних надр. Вона випромінювала світлові хвилі, як у видимій, так і в інфрачервоній частині спектра, а також потоки заряджених часточок, але людський зір сприймав усе це як один жахливо-сліпучий спалах.

За триста тридцять миль на схід, на висоті тринадцять тисяч метрів летів реактивний пасажирський літак авіакомпанії «Амерікен Ейрлайнз». Згодом його пілот розповість:

«Мені здалося, ніби Сонце — авжеж, саме Сонце вибухнуло! Уся південна Каліфорнія була немов охоплена пожежею. Я не знав, що скоїлось, і таки справді подумав, що то вибухнуло Сонце. З нашої висоти всю південно-західну частину країни стало видно як на долоні. Світло відбивалося від гірських вершин, що лежали під нами. Ми летіли на північ, і світло виникло зліва, але в ту саму мить гори відбили його на всі боки. Я повернувся, щоб глянути ліворуч, і в очі мені наче встромилися дві крижані скалки, але зір я все-таки зберіг, і тоді — о пресвятий Боже! — я побачив ту велетенську хмару, яка все збільшувалась і черво і ніла, підіймаючись у небо, аж поки, нарешті, зникла з очей. Мабуть, вона височіла над обрієм секунд з п'ятнадцять чи, може, двадцять. То було страхітливе видовище, воно мене вжахнуло, і тільки тоді я збагнув правду. Це вибухнула атомна бомба. Ніхто з нас не знав тоді, що, в біса, буде далі…»