— Ви власник «Фіата-1300» з номером 2в-4566? Ви особисто повідомили до міліції про викрадення машини вночі п'ятого квітня?
— Так, власник машини я, але про її зникнення заявив мій син Василе. Як бачите, я в такому стані, що наледве підводжуся з ліжка. У мене був інсульт. Ліва рука спаралізована. Та ще й грудна жаба. Весна доконає мене.
Спитавши дозволу, Дід запалив сигару. В кімнаті було задушливе повітря, насичене запахом ліків, і він хотів «освіжити» його приємним і запашним тютюновим димком.
— Коли я вас правильно зрозумів, ви купили машину для сина?
— Не тільки для нього, для всіх нас. Водить і він, і моя дружина. Я саме перед екзаменом на права захворів. Син вважає, що інсульт у мене від хвилювання. Може, й так. Але не буду стомлювати ні вас, ні себе довгими балачками, скажу лишень, що в мого сина немає дружків, здатних узяти машину без дозволу, і ніхто з нашої сім'ї не причетний до цього нещастя.
Дід усміхнувся.
— Чому ви так переконані, що то нещасний випадок, і намагаєтесь оборонити свого сина? Адже я й словом не обмовився проти нього?
— Я ж вам сказав, що почуваюся дуже погано, дружина на роботі, син пішов по машину. Бачите, я ледве дихаю…
— Перепрошую, добродію, що я вас потурбував, але ж ідеться про молоде життя, яке обірвалося занадто рано, та ще й за таких дивних обставин… Я хочу якнайшвидше розгадати цю трагічну загадку. Де працює ваша дружина?
— Вона лікарка. В дитячій клініці номер два.
— А чим займається ваш син?
— Він ніде не працює. Провалився на екзамені в архітектурний інститут і тепер знову готується до вступу. Запевняю вас, дуже гарний хлопець, хоча, звісна річ, батькам властиво перебільшувати позитивні якості своїх дітей.
Дід погасив сигару.
— А ви де працювали?
— Я був головним бухгалтером на четвертому будівельному комбінаті. Пішов, сказати б, на пенсію.
— Як ви довідалися про зникнення машини?
Леонте Скурту нахмурився і замість відповіді тихо закашляв, прикриваючи рот правою рукою.
— Син вийшов об одинадцятій годині прогуляти собаку і побачив, що машини на місці немає.
Ніби на підтвердження того, що в цій квартирі справді е собака, з суміжної кімнати почувся гавкіт, і Дід відразу догадався: королівський пудель.
— А крім сина, ніхто не помітив, що машини немає?
— Ніхто, я ж вам сказав — була пізня година.
— У машині залишено ключ запалення. Сподіваюся, він не з ваших?
Леонте почервонів, потім зблід і сильно закашлявся.
Дід приніс із кухні склянку води, Леонте відпив кілька ковтків, і кашель стих.
У суміжній кімнаті хтось зареготав, тоді двері повільно прочинилися. Дід мимоволі здригнувся: побачив хлопця з величезною головою, булькатими очима, роззявленим ротом, де жовтіли криві зуби. Помітивши незнайому людину, хлопець перестав сміятися і швидко зачинив двері.
— Старший син… Таке лихо… Маленьким упав з балкона… — пояснив Леонте і додав: — Він син моєї дружини від першого шлюбу.
Тоді стомлено відхилився на спинку крісла.
Дід узяв у передпокої капелюха і сказав:
— Доведеться ще раз потурбувати вас. Мені дуже прикро… Завдаю клопоту і вам, і вашому синові.
Ліфт не працював. Дід спустився з третього поверху сходами. На душу йому мовби камінь наліг.
Вийшовши на вулицю, Дід зателефонував лейтенантові Опрішану в криміналістичну лабораторію. Той повідомив:
— На буфері немає жодної прим'ятини, навіть подряпинки, отже, дівчину збито не цим автомобілем. Гальмовий шлях — два метри. Тим часом машина стояла за півтора метра від узбіччя дороги. Це викликає в мене деякі сумніви.
— І в мене, — відповів Дід, умить спохмурнівши.
— Знайдено сліди піску під педаллю акселератора. За структурою пісок кварцовий, напевне, річковий, в усякому разі, не морський. Крім того, в машині лишився запах тих самих парфумів, якими користувалася загибла дівчина, це свідчить про те…
— Що дівчина спочатку була в машині, а вже потім потрапила під колеса.
— Абсолютно точно, — сказав лейтенант.
Дід вийшов з телефонної будки і глянув угору, на вікна третього поверху. Хтось швидко опустив фіранку на одному з них, але Дід помітив, що то не Леонте і не той хлопець, якого він бачив у дверях. Отже, Василе, молодший син, був удома і ховався від нього. Дід хотів іще раз піднятися до Скурту, але передумав і пішов по тротуару.
У прозорому весняному повітрі дзвеніли пташині голоси, дерева починали вкриватися ніжною зеленню. Дід нарахував десятків зо два колясок з немовлятами і подумав, що цей рік буде щасливий і врожайний. Йому посвітлішало на душі. Старий детектив дав собі слово виконати останній обов'язок перед Йоаною Рареу — знайти вбивцю ще перед тим, як її поховають, хоч справа була досить складна і заплутана, його серце забилося дужче, на обличчі проступив рум'янець. Пригадав, яку юності, працюючи з комісаром Ізбешеску, він якось подав йому в письмовій формі таке зобов'язання (до речі, злочини були трохи схожі). Молодий і енергійний, він тоді виграв парі. Тепер хизуватися не хотів ні перед ким — слово, дане самому собі, було сильнішим стимулом, аніж папір, який Дід міг би подати, приміром, капітанові Алексіу.
Читать дальше