Петре Селкудяну - Смерть манекенниці

Остання фраза ніби підштовхнула Гогу. Він причинив двері, і через кілька хвилин Дід почув знайоме насвистування — звуковий супровід чіткої і впевненої роботи старого лікаря.

— На третьому місяці вагітності, — пролунав голос патологоанатома.

Дід швидко вийняв з кишені картку й почав записувати.

— Смертельний удар в основу черепа, — додав Гогу.

На якийсь час запала глибока тиша. Дід прислухався, тримаючи олівець напоготові.

— Сліди пальців на шиї, намагалися душити.

Занотувавши це, Дід сховав картку — уже не сподівався почути щось важливе. Він переглянув статті на четвертій сторінці й відчув, що очі стомилися. Читав Дід рідко, про новини довідувався в основному з радіопередач, але сьогодні не мав такої змоги. Найбільше його цікавили події, що стосувалися наркотиків.

Дід відчинив двері і побачив, як Гогу старанно підмальовує вії покійниці. На столі були флакони з рум'янами, пудра, фарби.

— Яка твоя думка, Гогу?

— Та ж сама, що й у товаришів з міліції.

— Але ж немає слідів від удару на ногах. Спочатку буфер збив би її з ніг, а вже потім проломився б череп, — зауважив Дід.

— Твоя правда. Але дівчина могла наскочити на капот, а після того вдаритися черепом.

— На капоті немає жодної подряпинки.

Гогу стенув плечима і знову сів на стілець.

— За все життя не бачив таких очей, — промовив він.

Дід швидко вийшов. Панаітеску робив біля машини гімнастичні вправи.

— Через рік-два у мене цього пуза не буде! — виголосив він.

Дід почав мовчки ходити по тротуару — три кроки вперед, три назад. Панаітеску догадався: він чимось збентежений.

— Колего, — озвався нарешті Дід, — гадаю, після багатьох літ нашого співробітництва настав момент, коли я можу доручити тобі важливу справу. Звісно, всі витрати моїм коштом.

Панаітеску зрадів, але водночас і злякався:

— Сподіваюся, це не дуже небезпечно? Не хотів би я в мої роки ризикувати через якусь дівку.

Дід спохмурнів.

— Оцей ключ запалення залишено у машині. Він не заводський. Обійди всі майстерні і довідайся, де його виготовили і — ще важливіше — хто замовляв.

Панаітеску витер піт і задоволене всміхнувся.

— Зрозуміло, шефе.

— А тепер відвези мене на вулицю Тиху, номер сорок перший.

«Б'юїк» плавно зрушив з місця. Панаітеску запитав:

— А як мемуари, шефе? Хотілося б і мені прочитати, особливо ті місця, де й про мене згадується.

— Шановний Панаітеску, я ж обіцяв залишити їх тобі в спадок. А зараз читати не варто, сумніваюся, що там усе припаду тобі до душі, — я твоєї персони не ідеалізував. Хоча визнаю щиро: твої міркування не байдужі для мене, тим паче що ти завзятий читач детективів. На жаль, і низькопробних.

— Мені дуже прикро, шеф, але мусите знати: читаю не все, що потрапляє під руку. Вибираю сам. Одну хвилинку…

Панаітеску зупинив машину і витягнув з-під свого сидіння книжку.

— Погляньте, мені здається, те, що зробив чи зробили з дівчиною і машиною, автор «проробив» десять років тому в цій книжці.

Дід розгорнув книгу.

— Усе дуже просто, — вів далі Панаітеску, — вони кохалися, а коли звабник довідався, що дівчина завагітніла, він вивіз її за місто, висадив з машини, збив, залишив машину на місці злочину, а сам спокійнісінько повернувся додому і повідомив у міліцію, що в нього викрадено автомобіль. Злочинець, на мою думку, там, куди ми їдемо.

— Цікаво, цікаво, надзвичайно цікаво, — промовив Дії, виявивши на цей раз максимум уваги до почутого

З телефону-автомата Дід подзвонив капітанові Алексіу. Він розповів йому про висновки Гоги Помішора і про гіпотезу Панаітеску.

— Годину тому до мене заходила подруга Йоани Рареу, — сказав Алексіу.

Дід записав адресу.

Через кілька хвилин він піднімався сходами одного з будинків на вулиці Тихій, де мешкала сім'я Скурту.

Довго натискував на кнопку електродзвінка. Нарешті почулося важке човгання, двері відчинилися. Нічого не спитавши, худорлявий чоловік років п'ятдесяти з лівою рукою на черезплічнику запросив його зайти.

Помешкання було умебльоване скромно, але зі смаком. Розміщення дверей свідчило, що це стандартна трикімнатна квартира зразка тисяча дев'ятсот п'ятдесят шостого року. Віконні рами вже потемніли, на паркеті видніли чималі чорні тріщини.

— Чим можу бути корисний? Ви з міліції, чи не так? — спитав Леонте Скурту.

Дід звернув увагу, що він говорить, розтягуючи слова, й обличчя в нього жовте, як у хворого на інфекційний гепатит. Відсунувши свого стільця чимдалі від крісла, де, важко дихаючи, сидів Леонте, Дід почав розмову: