Пер Вале - Вбивство на 31-му поверсі

— Ви готові підтвердити свої слова при свідках? І підписати протокол?

— Авжеж, — неуважно сказав господар. — До речі, якщо вам потрібні речові докази, то їх легко дістати. Вони тут, у мене.

Єнсен кивнув головою. Господар підвівся і підійшов до однієї полиці.

— Ось вам доказ. Це число журналу, що ніколи не побачило світу. Останнє з приготованих за мене.

Журнал був чудово оформлений. Єнсен заходився його гортати.

— Хоч усе те зломило нас, але ми не були ще такі беззубі, щоб вони зважилися нас відпустити. Ми зачіпали геть усі питання. Не рахувалися з жодним табу.

Зміст журналу приголомшив Єнсена, хоч обличчя його так само нічого не промовляло. Він натрапив на розгортку, присвячену фізіологічному аспектові питання: чому спадає дітонароджуваність і росте імпотенція. Обабіч тексту вміщені були дві великі фотографії голих жінок, що уособлювали два різні типи. Одна нагадувала знімок з заклеєного конверта, що його Єнсен знайшов у столі головного редактора. Вона була струнка, але не худа, з вузькими клубами й поголеним лоном. У другій він упізнав свою знайому номер чотири — дівчину, в помешканні якої добу тому прихилився був до одвірка і навіть випив склянку води. Вона стояла рівно, просто опустивши руки й трохи розвівши ноги. В неї були широкі клуби й опуклий живіт. Буйний заріст покривав увесь низ.

— Це зовсім недавній знімок, — пояснив господар. — Ми довго шукали, поки знайшли те, що треба. Такий тип тепер трапляється ще рідше, ніж колись.

Єнсен ще трохи погортав журнал, тоді відклав його і поглянув на годинник: 21.06.

— Приготуйте свої туалетні речі й ходімо зі мною, — сказав він.

Чоловік в окулярах мовчки кивнув головою.

У машині вони знов почали розмову.

— Я мушу вам сказати ще про одне.

— Про що?

— Завтра вранці в той самий час вони мають отримати такого самого листа Я оце якраз ходив його вкидати, як ви приїхали.

— Навіщо?

•— Так легко я не піддамся. Боюся тільки, що цього разу вони взагалі не звернуть на нього уваги.

— Що ви знаєте про підривну справу?

— Менше, як головний директор видавництва про Ге-геля.

— Тобто?

— Тобто зовсім нічого. Я навіть не служив у війську. Вже тоді був пацифіст. Якби я мав під рукою цілий військовий склад, то й тоді не зумів би зробити чогось такого, що могло б вибухнути. Ви мені вірите?

— Так.

На півдорозі до шістнадцятої дільниці Єнсен запитав:

— А вам ніколи не спадало на думку справді висадити в повітря будівлю?

Арештований відповів, аж як вони звернули на подвір'я дільниці.

— Так, спадало. Якби я вмів змайструвати бомбу і якби був певний, що жодна людина не постраждає, то, може б, і висадив її в повітря. А тепер це, так би мовити, чисто символічна бомба.

Коли машина зупинилася, чоловік промимрив, мабуть сам до себе.

— У кожному разі я все виклав. І кому? Поліцаєві. Він обернувся до свого супутника й спитав:

— Суд, певне, буде закритий?

— Цього я не знаю, — відповів Є не єн.

Він натиснув кнопку на щитку, вимикаючи магнітофон, виліз з машини, обійшов її навколо й відчинив дверці з другого боку. Тоді повів арештованого на реєстрацію, а сам піднявся до свого кабінету й зателефонував начальникові патруля.

— Адресу записали?

— Так.

— Візьміть іще двох людей і їдьте туди. Зберіть усі речові докази, які тільки зможете знайти. Справа негайна.

— Ясно.

— І ще одне.

— Слухаю.

— Пошліть слідчого в ізолятор. Нехай запише свідчення.

— Ясно.

Єнсен глянув на годинника Було тридцять п'ять на десяту. До півночі лишалося ще дві години й двадцять п'ять хвилин.

— Єнсене! Де ви знов ділися?

— Закінчував слідство.

— Я шукаю вас уже два дні. Ситуація несподівано змінилася.

Єнсен промовчав.

— До речі, що означають ваші слова: «закінчував слідство»?

— Що я затримав винного.

У трубці почувся важкий віддих начальника поліції.

— І він признався?

— Так.

— І є докази?

— Так.

Начальник поліції, мабуть, замислився.

— Єнсене, треба негайно повідомити шефа концерну.

— Так.

От і повідомте. Думаю, вам годилося б самому сказати йому цю новину.

— Розумію.

— Мабуть, воно й краще, що я не зміг із вами раніше зв'язатися.

— Не розумію.

— Учора керівники концерну зв'язалися зі мною. Через міністра. Заявили, що, мовляв, найкраще припинити слідство. І що вони навіть ладні забрати свій позов назад.

— Чому?

— Здається, тому, що вони вважали, ніби слідство зайшло в безвихідь. І тому, що ваші методи видаються їм обтяжливими. Ви начебто шукали навмання і тільки даремне турбували невинних людей, до того ж вельми поважних громадян, що посідають високе становище в суспільстві.