Ю Несбё - Пентаграма

– Переживу.

– Переживеш. Знаєш, у нас же є кадри всіх подій у гуртожитку. Ось тільки не розумію, як це Танген примудрився в неділю ввечері ввімкнути апаратуру в своєму автобусі й, забувши її вимкнути, поїхав до себе в Хьонефос. – Мьоллер із підозрою подивився на Харрі, але той нічого не відповів. – Ти просто щасливчик, у нього на жорсткому диску вистачило місця на декілька діб запису. Неймовірно. Виходить так, ніби все спланували заздалегідь.

– Майже, – пробурмотів Харрі.

– Готується велика внутрішня чистка. Я подзвонив у ОСО і повідомив про діяльність Волера. Ми не хочемо, щоб учасники його «ліги» залишалися служити в поліції. Перша нарада завтра, покладемо цьому край, Харрі.

– Ясно, шеф.

– Мені здається, ти не надто в це віриш.

– Ну… А ви?

– Чому я маю в цьому сумніватися?

– Тому що ви теж знаєте, на кого можете покластись, а на кого – ні.

Мьоллер двічі моргнув, не знаходячи підходящої відповіді. Потім швидко поглянув на поліцейського за кермом.

– Можете трішки почекати, шефе? – Харрі вийшов із машини.

Ракель відпустила Олега, і той зник за дверима. Вона стояла, схрестивши руки на грудях. Коли Харрі підійшов зовсім близько, вона подивилася на його сорочку:

– Ти ввесь промок.

– Ну… Коли йде дощ…

– …я мокну. – Вона сумно всміхнулась і погладила його по щоці. – Тепер усе закінчилося?

– На сьогодні все.

Вона заплющила очі й пригорнулася до нього. Харрі обняв її.

– Він скоро забуде й оговтається, – сказав він.

– Знаю. Каже, що не боявся, бо ти був там.

– Гм…

– Як сам?

– Усе гаразд.

– Справді? Дійсно все закінчилось?

– Закінчилось, – прошепотів їй на вухо Харрі. – Останній день на роботі.

– Добре, – сказала вона.

Вона пригорнулася до нього так міцно, що йому здавалося, ніби вони злилися в одне ціле.

– Наступного тижня піду на нову роботу.

– Це яку ти знайшов через приятеля?

– Так. – Її запах п’янив. – Через Ейстейна. Ти пам’ятаєш Ейстейна?

– Таксиста?

– Так. У вівторок іспит на водіння. Я цілими днями тільки те й робив, що повторював подумки вулиці Осло.

Вона розсміялась і поцілувала його в губи.

– Про що ти думаєш? – запитав Харрі.

– Про те, що ти божевільний.

– Мені пора, – сказав він.

Вона спробувала всміхнутись, але Харрі сказав, що в неї не виходить.

– Я більше не можу. – Вона почала тихенько схлипувати.

– Зможеш, – підтримав її Харрі.

– Я не можу… без тебе.

– Це не так, – сказав Харрі й знову пригорнув її до себе. – Ти чудово проживеш і без мене. Питання в тому, чи зможеш ти чудово прожити зі мною.

– Це питання? – прошепотіла вона.

– Знаю, тобі потрібно його обдумати.

– Нічого ти не знаєш.

– Гарненько подумай, Ракель.

Вона трохи відсунулася й уважно подивилася йому в обличчя. «Шукає, що змінилося», – подумав він.

– Не йди, Харрі.

– Мені треба ще кудись з’їздити. Якщо хочеш, можу приїхати завтра зранку. Ми могли б…

– Що?

– Я не знаю… у мене немає ніяких планів… та ідей. Ну, то як?

Вона всміхнулася:

– Чудово!

Він подивився на неї, потім, зібравшись, поцілував у губи і пішов.

– Тут? – запитав водій, дивлячись у дзеркало. – Хіба не зачинено?

– Понеділок – п’ятниця – з дванадцятої до третьої, – відповів Харрі.

Машина зупинилася біля краю тротуару перед «Боксером».

– Ви зі мною, шефе?

Мьоллер похитав головою:

– Він хотів бачити тільки тебе.

Бар зачинявся, й останні гості збирались розходитися. Начальник кримінальної поліції сидів за тим самим столиком, що й минулого разу. Глибоко посаджені очі неможливо було розгледіти в напівтемряві. Келих пива на столі був майже порожній. Обличчя сіпнулося, на нім з’явився проріз рота.

– Поздоровляю, Харрі.

Харрі сів навпроти.

– Дуже хороша робота. Поясни, як ти дійшов висновку, що Свен Сівертсен – не велокур’єр-маніяк.

– Я побачив фотографії Сівертсена в Празі й зрозумів, що бачив фотографію Віллі й Лісбет на тому самому фоні. Ну і ще перевірили залишки речовини під нігтем…

Співрозмовник нагнувся над столом, наблизивши обличчя до Харрі. Від нього пахло пивом і тютюном.

– Я не про докази, Харрі. Я про ідею. Коли ти почав підозрювати? Що змусило тебе копати в потрібному напрямі?

Харрі знизав плечима:

– Та лізуть у голову різні думки… Надто добре все сходилося.

– Що ти маєш на увазі?

Харрі почухав підборіддя.

– Ви знаєте, що Дюк Еллінгтон просив настроювачів не настроювати ідеально його піаніно?