Эдуард Ростовцев - Остання роль

Худорлявий чоловік з горбкуватим носом, одягнений в утеплену болоньєву куртку, насунувши на лоба капелюх, подавав кранівникові команди, супроводячи їх характерними жестами руки. Трос крана аж скрипів, видно, корч був нелегкий. Ось він торкнувся кузова самоскида, важко ліг на дно.

— Майстер Пирун, — показав Глушицький на чоловіка в болоньєвій куртці. — База відпочинку — його об'єкт.

— Хіба не Назаров керував будівництвом бази?

— Назаров очолював виконробську дільницю, у нього було кілька об'єктів, серед них — база.

— Виходить, Пирун — його підлеглий?

— Не тільки підлеглий, а й товариш, так що безсторонності не ждіть.

— Та я й не жду, — невесело всміхнувся Білякевич. — У цій справі навряд чи можуть бути безсторонні свідки.

Він вийшов з машини, підступив до Пируна, привітався.

— Нічого собі пеньок, — киваючи на корч у самоскиді, озвався Білякевич. — Із озера витягли?

Пирун зиркнув на міліцейський «Москвич», потім непривітно скосив око на Білякевича, буркнув:

— Із озера. — І рушив до самоскида, відчинив дверцята кабіни.

— Ярославе Нестеровичу, — гукнув його Білякевич, — заждіть, ви мені потрібні. А шофер сам одвезе корча.

Якусь мить Пирун неприязно дивився на нього, потім, хряснувши дверцятами, крикнув шоферові:

— Їдь! Скинеш у старому кар'єрі.

Засунув руки в кишені, неквапом підійшов до Білякевича, глянув спідлоба:

— Ну, що таке?

Ярослав Пирун, видно, був людиною не вельми смирної вдачі: місяць тому в прокуратурі Русанівського району він нагрубіянив слідчому і начальникові райвідділу, його хотіли притягнути до відповідальності, проте слідчий Вигула, треба віддати йому належне, умовив начальника райвідділу не робити цього — почуття, які охопили свідка, можна було зрозуміти: з обвинуваченим його зв'язувала багатолітня дружба, і Пирун просто не вірив, що Валерій Назаров міг убити свою подругу, вважав, що його другові «пришивають діло».

Ні посади, ні звання Білякевича не справили на Пируна ніякого враження, доброзичливість не пом'якшила його погляду.

— Слухаю вас, товаришу підполковник.

— Ярославе Нестеровичу, офіційно у мене тільки одне запитання до вас: як ви думаєте, чому того вечора Валерій поїхав на базу через селище? По шосе ближче.

Пирун недовірливо подивився на начальника розшуку — чи нема тут якоїсь пастки? Але запитання було зовсім безневинне, і глибока зморшка над переніссям майстра розійшлася.

— Не знаю… — спроквола мовив він. — Звичайно він заїжджав сюди від шосе. Може, йому треба було щось купити в селищі? Ми якось їхали разом з міста, заїхали у крамницю в селище. А звідти вже нема сенсу повертатися на шосе.

— Ум-гу… — в роздумі протяг Білякевич. — У крамницю, кажете? Крамниця вже була закрита, ми дізнавались. О восьмій закривається…

Майстер мовчав.

— Ну що ж, дякую, Ярославе Нестеровичу.

Білякевич подав Пирунові руку. Той здивовано подивився на нього, мабуть, не вірив, що у підполковника міліції нема більше запитань до нього. Потім спохватився, квапливо потис руку, переступив з ноги на ногу, поправив капелюха і нерішуче запитав:

— Як там Валера? У нас тут пройшла чутка, буцімто він усе на себе взяв. Це правда?

На таке запитання, як правило, не відповідають, проте Білякевич відповів:

— Правда.

Глибока зморшка знову з'явилась у майстра над переніссям.

— Не міг він жінку вбити, — похитуючи, немов у роздумі, головою, озвався Пирун. І додав твердо: — Не міг! Якби чоловіка — я б ще, може, й припустив — Валера не з тих, хто дав би себе скривдити. Але все одно він не душив би.

— Ярославе Нестеровичу, ви знали Світлану Мелещук?

— А хто її не знав! — криво посміхнувся Пирун і одразу ж стер посмішку, додав квапливо: — Вона кіноактриса. Слава, що не кажіть!.. Валера мене торік улітку з нею познайомив. Ми ще тільки починали освоювати цей майданчик, дренаж робили. Приїхав він тоді з нею, він — по ділу, вона — покупатися в озері.

— Світлана добре плавала? — спитав Білякевич.

— Добре. Й по-різному — брасом, кролем. Якось навіть мене бралася вчити.

— Які відносини були у неї з Валерієм?

— Зустрічалися.

— Ви бували з ними?

— Двічі був. На Новий рік і на Восьме березня.

— А потім? Вона ж і потім приїжджала?

— Авжеж, приїжджала! — знову посміхнувся Пирун. — Приїде на два-три дні, закрутить Валеру, мов на каруселі, і гайда. Гастроль любові! Це Надя, її сестра, так сказала.

— Ви і з Надею знайомі?

— Восьме березня у неї відзначали. Потанцювали, поговорили. Ну, Надя й виклала тоді сестричці. Вони близнючки, схожі, мов дві краплі води, а характери зовсім різні. Надя — серйозна, розсудлива жінка, а у Світлани, можна сказати, вітер у голові гуляв. Наді не подобалося, що Світлана стала кіноактрисою, переїхала в Київ. Звісно, коли б Світлана по-справжньому знімалася, в серйозних ролях, то воно, може, й варто було б. А вона ж як? То кілька слів скаже, а то мовчки зображає пляжну дівицю, на якій лише назва, а не купальник. Знайшла чим глядачів розважати. От Надя й сказала їй тоді все.