Эдуард Ростовцев - Остання роль

— Не всі. Тільки дві крайні. Оці, без фільтру. Але ж невідомо, скільки їх було спочатку. Зараз тут, як бачите, сигарет нема й півпачки.

— А якщо допитати Кравця?

— Пробував. Марна трата часу. Обурюється, кричить, погрожує, що скаржитиметься генеральному прокуророві. Видатний скульптор, якого заздрісники, використовуючи нещастя в його сім'ї, намагаються скомпрометувати, а я допомагаю їм.

— Нерозумна людина! — потис плечима Білякевич.

— Це від бога, тут він не винен, — усміхнувся Онопрієнко і вже серйозно додав: — З такими, як Кравець, можна говорити, тільки спираючись на неспростовні факти. А які у нас факти?

— Він досить дивно поводився, коли востаннє приїздив до Павляків. Не все там зрозуміло: приїхав по речі жінчиної сестри з докладним списком її нарядів. Не кожен чоловік пам'ятає всі плаття своєї дружини, а тут — своячка!

— Є дещо незрозуміле і в поведінці його дружини Наді. Вона, здається, уникає зустрічі зі мною — знову лягла в лікарню. А її і Світланина мати — Віолета Максимівна, схоже, налякана чимось, а може, кимось. Учора я розмовляв з нею. Спочатку вона повторювала те, що казала раніше Вигулі, — в усьому звинувачувала Назарова, а Світлану малювала як наївну дівчинку. А коли я ознайомив її із свідченнями Літинської, Пируна, Храпаль, — розгубилася, заплакала. І зненацька заявила, що Світлана була дуже легковажна, та й із психікою у неї нібито не все гаразд було.

— Запасна версія про всяк випадок, як у Кравця?

— Напевне. Тільки без «як», бо версія це, по суті, одна й та сама. І автор її — один.

— Кравець?

— Можливо. Але поки що це тільки припущення. Тому давайте повернемося до Назарова й до подій, що сталися ввечері дев'ятнадцятого серпня. Ось гляньте… — І він показав Білякевичу розмальовану кольоровими олівцями схему, над якою працював до приходу підполковника. — Це дорога Назарова і Світлани від кафе «Юність» до бази відпочинку. Синім олівцем позначено ділянку до залізничного переїзду. На цьому відтинку Назаров пам'ятає мало не кожний пройдений того вечора поворот. А далі — від переїзду до бази — значно гірше. І про те, чого посварились із Світланою, нічого толком сказати не може… Хоч тепер уже й старається згадати.

— Що ж йому перешкоджає? — недовірливо запитав Білякевич.

Онопрієнко взяв пачку з сигаретами, яка все ще лежала на столі, покрутив у руці.

— Я спитав, чи курив він, коли їхали на базу. Каже, курив, а сигарети брав у Світлани.

Для Білякевича це була така несподіванка, що він аж розгубився й запитав про те, що вже стало ясним:

— Думаєте, він теж курив ці сигарети?

— Схоже. Але в кожному разі потрібен слідчий експеримент.

Галина Юрко дуже хвилювалася, хоч і намагалась не показати цього. Подумаєш, участь у слідчому експерименті! За шість років роботи у відділі карного розшуку бачила й не таке. Правда, п'ять з половиною років із тих шести вона була секретарем відділу, але оперативні працівники ставилися до неї як до свого товариша — ділилися клопотами, тривогами, та й у радощах не забували про неї. Що й казати, секретар — не остання людина у відділі. Галина могла умовити інспектора взяти її на впізнання, обшук, на той же слідчий експеримент.

Після закінчення юрфаку Галині запропонували на вибір — відділ віз або інспекцію у справах неповнолітніх. Галина вибрала інспекцію, і не тільки через те, що тут цікавіша робота, а й тому, що інспекція була структурним підрозділом відділу карного розшуку, який став уже для неї своїм.

Коли підполковник Білякевич включив її в оперативно-слідчу групу по розслідуванню вбивства на базі відпочинку «Транзистор», Галина дуже пишалася. Вона вивчила оперативні матеріали і склала свою думку про трагедію на Лісовому озері. Юрко зовсім не виправдувала Назарова, але й не вважала, що за Світланою нема ніякої провини. Після розмови з Пируном, Гурним, Літинською, працівниками кінотеатру «Сосновське», готелю «Народний», офіціанткою з кафе «Юність» багато що стало яснішим, набуло чітких обрисів. Тепер уже ніхто не сумнівався, що ввечері 19 серпня Назаров був дуже збуджений; до такого стану його довела потерпіла Світлана Мелещук, психіка якої, на думку Галини Юрко, мала цікавити не юристів, а лікарів. Одначе пропозиція взяти участь у слідчому експерименті, задуманому Онопрієнком та Білякевичем, схвилювала і збентежила її.

— Ви можете відмовитись, я не наполягаю, — сказав Білякевич.

— Ні, чого ж… — квапливо відповіла Галина. — Я згодна! А як же він. Назаров?