Эдуард Ростовцев - Остання роль

— Ви знаєте Назарова?

— Знаю. Він приїжджав кілька разів, коли Світлана у нас жила, заходив.

— Що ви думаєте про нього?

— Хороший чолов'яга, симпатичний, добрий. Одначе не тютя! Такому на ногу не наступай. Мені здається, Вікторе Михайловичу, що він просто вибухнув. Звісно, це не виправдання, але, по щирості, вибухнути може будь-хто. Тим більше, що Світлана була дівчина з перцем: якщо заведеться — тікай з дороги! А він не захотів. І в цьому його помилка. Посварилися, він ударив її.

— Стривайте, а чому ви думаєте, що вдарив?

— Я ж знаю його. Є такі люди: здається, нічим не дошкулиш їм, і раптом вони вибухають, неначе фугас. Така риса є в багатьох спортсменів, і зокрема у борців.

— Назаров — спортсмен? Борець?

— А ви не знали? Борець, і непоганий. Я теж колись боровся, та куди мені до нього! Якось було, жартуючи, помірялися силами, так що я відчув.

— І тому ви вважаєте, що він ударив Світлану?

— Не тому. Це Микола приїжджав по Світланині речі і розповідав, як у Валерія все вийшло.

— Який Микола?

— Микола Кравець, Надин чоловік.

— А що саме він розповідав?

— Ну, що Валерій і Світлана поїхали до якогось озера, посварилися там. Вона подряпала йому обличчя, тоді він ударив її, Світлана впала у воду і втопилась.

Для Білякевича це була несподіванка. Далебі, дивно: Кравець мав знати, як загинула Світлана — висновки судовомедичної експертизи слідчий Вигула не тримав у секреті…

— Що ще розповідав Кравець?

— А-а, молов дурниці. Він любить підхоплювати всякі плітки і роздувати їх. Але ми з Мариною остудили його. Тоді він розказав, як було насправді.

… Дивно, дуже дивно повівся Микола Кравець. Що примусило його збрехати? Обурення людей, які не повірили офіційній версії? З погляду логіки, він мав би захищати цю версію, бо тим захищав би і правоту своїх слів. А Кравець сказав те, що від нього хотіли почути, що узгоджувалося з уявленням подружжя Павляків про Валерія Назарова. Чому ж він спасував? Незрозуміло…

— Микола забрав Світланині речі?

— Забрав усе, до носовичків. У нього список був. Такий дріб'язковий чоловік, далі нікуди. Відверто кажучи, ми хотіли, щоб по речі приїхала Надя. Але вона лежала в лікарні, і Віолета Максимівна — Марина розмовляла з нею по телефону — попросила, щоб усе віддали Миколі.

— У Світлани були гарні речі?

— Поганих вона не купувала. Дублянка, шкіряне пальто і ще одне — мохерове, з півдюжини чобіт, ну, і різні сукні, черевички…

— Це чималі гроші, а зарплата початкуючої актриси…

— Ну, щодо цього, то Світлана вміла крутитися. Допомагала — не задарма, звісно, — нашим художникам, декораторам, щось іще десь малювала. Мала справи з антикварами.

— Що за справи?

Павляк помовчав, мовби шкодував, що сказав це, а потім відповів:

— Здавала на комісію статуетки на давньоримські сюжети. По-моєму, їх доставляв Микола. Він же скульптор. Але чи його роботи, чи ні — не знаю, незручно було допитуватись.

— Микола часто приїздив у Київ?

— Частенько.

— А як ставилась до нього Світлана?

— Трудне питання.

— І все-таки?

— Коли вони сварилися, то Світлана казала, що він тютя, а Микола — що вона зрадниця. Та це тільки у сварці.

— А чого вони сварилися?

— З будь-яких причин.

— Що ж тоді, на вашу думку, зв'язувало їх?

— У минулому, очевидно, інтим, а останнім часом — статуетки. Так мені здається.

— Ви знаєте французького кінорежисера Руже?

— Клода? Аякже, знаю. Непоганий документаліст, цікавиться переважно темами народного мистецтва — вокалу, хореографії. Товариський, простий. І жінка у нього симпатична — Сюзанна. Вони з Світланою навіть подружилися. Сюзанна ні по-російському, ні по-українському нічого не тямить, а Світлана знала французьку мову. Вони разом бігали по магазинах, музеях — Світлана була не дуже зайнята на студії. Зближувало їх і те, що Сюзанна — художниця. Правда, я не бачив жодної її роботи, але на живопису вона розумілася. Захоплювалась малюнками Світлани, казала, що на Заході вони мали б великий успіх. Обіцяла познайомити її зі своїм другом, теж французом, добре обізнаним у цих питаннях, — він мав приїхати в Київ.

— І вони познайомились?

— Познайомились. Але я не бачив його. А Світлана казала, що познайомилась із французьким мистецтвознавцем, який цікавиться староукраїнськими іконами, питав, де можна придбати їх.

— Як звати цього любителя ікон, Світлана казала?

— Гарсон чи щось таке.

— Може, Гастон?

— Так, так, Гастон! — потвердив Павляк. — А що, може, й ви знаєте його?