Микола Козакевич: "Веста" не знає пощади

Капітанові завдавали болю ці слушні слова, але що він міг відповісти? Втішав дружину, що ось закінчить іще одну важливу справу, а потім уже приходитиме додому вчасно. Марія спочатку вірила, обманювала себе надією, але закінчувалася одна справа, а натомість з’являлося три нових, і молода жінка кінець кінцем зрозуміла: вона мусить погодитися з тим, що її життя з чоловіком буде завжди подібне до життя на фронті. Отож вона повністю присвятила себе вихованню двох синів, терпляче ждучи неділі — того єдиного дня, коли чоловік був цілком у її розпорядженні, якщо, звичайно, йому не доводилося в цей час чергувати або несподівано виїжджати за місто.

— Коли повернешся? — запитала Марія чоловіка на другий день після його розмови з Верхаром, на ходу впихаючи йому до кишені плаща пакуночок з другим сніданком.

— Важко сказати, Маріє… — відповів капітан, як завжди відчуваючи перед нею провину. — В усякому разі постараюся якнайшвидше…

— Тільки благаю, подзвони мені, якщо тобі доведеться затриматися, — просила дружина, добре знаючи, що означають слова “повернутися якнайшвидше”.

— Добре, добре… Звичайно, подзвоню, — відповів Завірюха, цілуючи її в щоку.

Марія стояла в передпокої біля прочинених дверей, аж поки на сходах не стихли його кроки. Потім, як і щодня, перейшла на кухню — звідки через вікно було видно машину, що чекала на капітана. Жінка бачила, як він вибіг з воріт, як з машини вистрибнув Юрек В’юн, якось дивно вітаючи начальника, — чи то прикладаючи руку до кашкета, чи піднімаючи його, ніби капелюх. Чоловік сів у машину, глянув угору і помахав рукою.

“Варшава” рушила з місця. Пані Завірюха непомітно перехрестила її. Ромек не вірує в бога, та й вона теж, але цей малесенький хрестик ніколи не завадить. Хто знає, що Ромека чекає сьогодні? Молоде, не дуже вродливе, але миле обличчя Марії посмутніло. Інші жінки відправляють своїх чоловіків на роботу, ніби по хліб до булочної, а вона щодня прощається з ним, наче з солдатом, який іде в атаку. А проте вона не проміняла б свого Романа ні на кого іншого в світі!

— Мамо! — долетів з сусідньої кімнати плаксивий хлопчачий голос. — Янек б’ється!

— Якщо “б’ється”, то тобі не болить… — почувся штучний бас старшого сина.

Марія зітхнула. Для неї теж почався новий звичайний день…

— Так от, розумієте, пане начальник, — вів далі Юрек, лавіруючи своєю “Варшавою” поміж автомобілями, — ця жіночка розважалася з тим піжоном, а її старий був таким недотепою, що нічого не помічав.

— Стривай, стривай, яка жіночка, з яким піжоном? — запитав капітан: неуважно слухаючи шофера, він не вловив змісту вчорашньої вистави.

— Ну та, про яку я розповідав, — пояснив Юрек, спритно обминаючи великий грузовик, що забарикадував вузьку Мокотівську вулицю.

— Ну й що було далі?

— А далі ця жіночка надумала зжити із світу свого старого. Якось приходить вона до того піжона і каже, що старого вже нема. Під час невеличкого родинного непорозуміння вона подряпала йому череп кулею з пістолета.

— Значить, застрелила? — перепитав капітан.

— Авжеж. А той їй відповідає, що то небезпечно, бо за це міліція посадить її до буцегарні. Тоді нікчемна баба посилає його до свого родинного гнізда, зробити з старого самогубця…

— А-а, значить, він повинен був створити враження самогубства? — Завірюха почав слухати уважніше. — А далі що?

— Далі, пане начальник, був Содом і Гоморра, або, просто кажучи, страшенна плутанина. Коли на сцену вийшов пан начальник…

— Я?

— Та ні, не ви, інший начальник, ще з імперіалістичної поліції… Отоді й почалася свистопляска… Виявилося, що жіночка не до смерті прибила свого старого, а зробив це той недотепа, її піжон…

— Нічого не розумію. Вона ж сказала…

— Вона-то сказала! Мало що люди балакають! Її покоївка говорила тому, що в рукавичках…

— Зажди! Слово честі, нічого не розумію! Що за покоївка? Кому вона говорила?

— Покоївка? — невдоволено перепитав Юрек і ласкаво пояснив: — Та це ж імперіалістична домашня допомога в білому фартушку… В цілому нічого собі дівонька. А той, у рукавичках, то ваш колега за фахом, тільки закордонний…

Завірюха примирливо знизав плечима:

— Ну, то й що казала та імперіалістична домашня допомога закордонному начальникові?

— Казала, що вона нічого не чула й нікого не бачила.

Капітан відчував, що в нього уривається терпець.

— А насправді бачила когось? Кажи ясніше, бо ми й до управління доїдемо, а ти так і не встигнеш нічого розповісти. Якого дідька ти так плутаєш?