Марина Меднікова - Крутая плюс, або Терористка-2

Бон шанс».

Класик має рацію. Я — дурнувата. Моя реакція — від незабутого дівування, коли не зважаєш ні на кого поруч. Старий приятель ворог Олег Ткач сказав би: цинкуй за базаром, старенька, якщо не хочеш спіймати облизня.

Командо з кухні миритися не йшов.

Чому це в усіх жіночих журналах радять дмухати на чоловіків, як на піну з пива? Не будь розумніша, не ходи неприбрана, заглядай у рота, хвали нахвалюй, танцюй перед ним підтанцьовуй, бо він не любить того, сього, ще й онтого.

А читали ви, людоньки добрі, бодай в одному журналі, хоча б найдрібнішим шрифтом, цицеро називається, пораду чоловікам, як вони мають плекати жінок? Отож бо.

Котові догоджаєш, підлещуєшся, потураєш. Бо любиш. От і відповідь. Командо мене врятував, я йому вдячна. Я його люблю. Гм… Образила. Він хотів на краще.

Командо на кухні чистив, краяв, підсмажував, помішував. Зірка від дверей дивилася йому в спину, він її присутність відчув.

— Я дурна. Ще не вмію сваритися, не знаю, як миритися… Максиме, попитай татка, чи він нас почув?

Командо по павзі обернувся. Під його поглядом Зірка започувалася, як під теплим душем з морозу, аж сирітками взялася.

— Максиме, перекажи мамі, що вона не знає, чи мене любить. Порівняй, як вона ставиться до тебе.

Зірка засміялася.

— Я вже.

— Що?

— Порівняла. Твоє прізвище не Рентґен?

— Дві секунди. Треба піти подивитися, чи не вбив когось ялинкою?

— Я вже. Її долі немає. Хтось, певно, дуже зрадів. Я сьогодні була в лікаря.

— Заслабла?

— Ні.

Командо припинив куховарити.

— Я вагітна. Третій місяць… Усе ще можна змінити.

Командо мовчав.

— Ти кого хочеш? — таким голосом не говорив навіть у ліжку.

— Я ще не почала хотіти.

— Нам треба пацана й дочку. Двох пацанів і двох дочок. Трьох хлопчиків і трьох дівчаток…

— Не вліземо в джип.

— Купимо мікроавтобуса.

Зірка перекліпала швидкі сльози.

— Маєш ялинкові прикраси? — запитала якомога байдужіше.

— Ні. Хотів купити завтра.

— Купуй. Ми прикрасимо наш кротон. Він зелений і живий. Тільки треба від Макса пантрувати, бо дожере листя.

Після вечері Командо не дав Зірці взятися до посуду, на руках обережно вмостив на подушках.

Мовчали, переймаючись теплом одне одного. За вікном, нічим не стримувана на висоті їхнього двадцять другого поверху, кружляла завірюха, жбурляла в шибки снігом, лякала Макса на підвіконні й здорожчувала хатній затишок. — Із тобою все гаразд?

— Лікар сказав, навіть підозріло гаразд, як для першого тяжу в моєму віці.

— Після відвідин Маріванни ти смутна й невесела. Щось у старої?

— Я за Травку боюся.

— Чому?

— Травка плаче. Дичавіє в самоті. Гірше розмовляє…

— Її квартиру треба продати і купити поруч нас, може, й у нашому будинку. Тобі спокійніше.

Заживемо вкупі.

Зірці знову в очах засвербіло. Так добре не може бути, бо так не буває. Має щось статися. Чи не розбити улюблену чашку, аби відвести?

«Люба Єлизавето Георгіївно!»… Як ото Зірка переїхала з дівочого помешкання до чоловіка на Троєщину, її сусідка й щира подруга Маріванна започувалася злецько. Одна розрада — Шериф.

Як уже непереливки — за пса й на вулицю. Без сторонньої допомоги з’їжджала ліфтом. Най важче — кілька сходинок надвір — ледь втримувала колеса візка, та Бог милує. Скік скік скік, Шеро, не смикай шлейки, бо впаду, останній скік, і собайло вихоплювався на повітря, сповіщав про свою з’яву: баф-баф, гррр-баф, дивіться, я прийшов. За ним викочувалася Маріванна.

А якось Шериф висмикнув шлею, гайнув світ за очі, вимахував у захваті вухами, намагався полюбити кожного зустрічного, стати лапись ками на плечі та обслинити поцілунками. Довело ся припинати псиська до візка, попросила Командо приробити ручне гальмо. Навіть телевізійники знімали її парадний виїзд: вухатий чорний собацюра буксирує інвалідного візка з Маріванною, соб цабе. Сюжет показали тричі.

Диви, Шеро, он ти, а ось — я. Шериф схиляв голову на одне плече, на друге. За склом екрана тинявся незнайомий собака без запаху, не добереш, ворог чи друг. Про всяк випадок треба шугонути — гррр-вваф!

Зірка заїжджала ще того тижня. Давно обіцяний ілюстрований каталог музею мадам Тюссо потішив Маріванну. Роздивлялася ґлянсові сторінки поволеньки, через лупу. Надто — парадне зображення королівської родини. Єлизавета у вихідній празниковій сукні, з короною, її Пилип у мундирі, вислоносий плішкуватий Чарлз, рум’яний Ендрю зі своєю рудою кицькою Сарою Фергюсон, принц Едвард, розведьонка принцеса Анна, пацани Вільям та Гаррі.