Марина Меднікова - Крутая плюс, або Терористка-2

— Не хвилюйтеся, Тетяно Іванівно. Я про це не думав.

— А чому зараз віддаєш листа?

— Ситуативно. Раніше ви б здійняли хвилю, Вареник учепився б за шанс реабілітуватися і розкрити тяжкий злочин, і мали б усі ми видерті роки. А тепер? Вареника випхано, ви навряд чи повернетеся, то чому б і не віддати. З гуманіс тичних міркувань.

— Навіщо ти прочитав чужого листа?

— Фиґлі миґлі. Романтизм дуже багатьох доводить до клямки. Я прагматик. А ви б не прочитали? Що ви вчините?

— Не твоє діло.

— Брутальнувато.

— Слухай чуй, гуманісте. Зараз третя година двадцять восьмого грудня. Відтепер я розпочинаю пошук мого сина. Ти мені допомагаєш.

— Я не полюбляю марних зусиль і програшних справ. Ви поїдете до Гамерики?

— Куди завгодно.

— Чужим коштом і я би прокатався. Мрію про атракціони в Атлантик-сіті.

— Купи мені мобільний телефон. Я на цьому не розуміюся.

— Успадкували капітал?

— Я продам квартиру, переїду в комуналку чи готельку якнайдешевшу, а проведу своє розслідування…

— Знаючи вас… Вірю.

— Я поверну сина, хоч би чого це вартувало.

— Ваша квартира цілком пристойна…

— Купиш?

— Чом би й ні.

— За які статки? За прокуратурську зарплатню?

— Фі, як нежіночно. Правильно зробили, що попросили вас з нашої контори. Таким любителям жити на одну зарплатню там не місце. Я довго до вас придивлявся. Не йняв віри, що такі піонери герої ще не вимерли, як динозаври. Спершу здавалося, що ви прикидаєтеся правдолюбкою незайманою, бідненькою жіночкою з натовпу. Ці ваші, даруйте, костюмчики. Навіть не секонд, а срі хенд, у сенсі — треті руки. А на суді… Тільки навіжена могла розвалити струнку справу, розлучитися з чоловіком, втратити дитину, престижну роботу заради… я навіть не знаю, заради чого.

Правди? Де і хто взагалі її бачив, ту правду? Задля порятунку Симчич? Хто вона вам? Гонорова дамочка, котрій відсидка пішла б лише на користь, щоб не була такою задавакою. З вашим професіоналізмом скніти на кухні, чухаючи психологічні мульки — це діагноз. Кому й що ви довели? Та про вас у прокуратурі вже й не згадують. Життя триває. Хіба Настя скаже: от Тетяна Іванівна завжди позичену каву віддавала.

— Свою квартиру продам недешево, вона в гарному районі, в доброму стані. Завтра зранку починай оформляти.

— А мо’ після Нового року?

— Завтра.

«У Вестфалії, в замку барона Тундер тен Тронка, топтав ряст юнак, що його природа обдарувала якнаймилішою вдачею. Вся його душа карбувалася на його виду. Мав він доста здорового глузду і щирого серця; тим бо, на мою думку, його й звано Кандидом. Старі слуги будинку підозрювали, що він — син сестри баронової та знаного добром і честю шляхтича, що заживав собі їх у сусідстві і для якого ця дівака повсякчас напо хваті мала гарбуза, бо, бачся, родовід його уфундовувало всього лиш сімдесят одне покоління пред ків, решту ж генеалогічного древа потрощено було руйнівною силою часу»…

Зірка полишила комп’ютер, підійшла до вікна.

Два місяці тому Франсуа Марі Аруе на псевдо Вольтер неабияк здивувався, коли побачив, як Зірка гортає сторінки французького видання його «Кандида». Не заради мовного тренингу, а мостячись перекласти. Опір уїдливого стариганя відчула з першого аркуша… Стариганя? У скільки ж записав «Кандида»? Глянемо в компі… Шістдесят і п’ять. Таки старий. Все ’дно його молодим ніхто не уявляє. Знають голомозий висхлогубий портрет.

Вольтер тішився десь у вічності, ставлячи Зірці одну філологічну пастку за іншою. Майже в кожному рядкові. Сварила класика упертюха, кидаючи безпорадне стило на стіл. Та коли геній побачив поруч зі своїм текстом історичні книжки, виписані з Парижа розвідки про його творчість, круті академічні словники, подивувався з настирливості української (де тепер ця Україна? Коли я писав про їхнього Мазепу, була в Росії. Ниньки, либонь, десь далеко в Полінезії) молодиці й попустив. І вже майже не пручався Зірчиним зусиллям, хіба як ото вже діймав до печінки на небесних протягах задавнений ломець у крижах. Навіть потішило, коли втілився в невеличкий гіпсовий бюст, що його Зірка примостила на полицю над компом.

Максимиліян, Зірчин красень балінез, без сонна мрія всіх тепер уже не тільки оболонських, а й троєщинських кішок, уподобав собі висиджувати днями на прочиненій кватирці, куди діставався через полицю з Вольтером, чим дратував старого филозофисту до сказу. Котисько на старече кректання з цього приводу втирав довгоруси вуса лапкою. Якось, залякуючи погруддя, показово скинув із полиці книгу, мовляв, так буде з кожним, хто піде проти народу. На кватирці повивався хвостом, лиш головою круть-верть за пташками, праворуч ліворуч, ач, розліталися, віскас із крильми. Або мружився хтиво — уявляв, що летить у літаку, бізнесклясою кудись на Сейшельські острови, до тамтешніх кицьок?