— Це дурниці. Вона й уві сні не бачила Маринова. Вона з ним не була знайома.
— І в мене було таке саме враження. Але Євтимова стверджує, що була з ним знайома і саме через вас. Отже, все співпадає. Особливо, якщо ви заперечуєте. Заглибимось ще далі…
Я закурюю цигарку й удаю, що збираюсь іти.
— Але ви не смієте… Ви не маєте права… Вона просто не розуміє, що верзе… Гадає, що в такий спосіб рятує мене…
— Нічого вона не гадає, — коротко зауважую я. — Вона справді рятує вас. Винуватець відомий. Справу закінчено. Щасливої відпустки!
Колев сидить, схиливши голову над столом, немов іще раз обдумує почуте. Мої останні слова повертають його із забуття:
— Годі. Євтимова не винна.
— В такому разі винні ви. Третя можливість виключена. Не будемо гаяти часу: скільки вам заплатив Маринов?
Колев повільно підводиться з-за столу, наче загіпнотизований, і наближається до мене із зблідлим од гніву обличчям:
— Слухай, інспекторе! Ти якось казав, що чиниш розправу над шахраями, та, мабуть, давно забув, що на цьому світі є ще й інші люди. Нічого мені твій Маринов не платив. І я б нічого від нього не прийняв. Якщо хочеш знати, то це я йому сплатив. Сплатив отрутою, щоб під три чорти послати твого Маринова. Розумієш?
Тепер уже «мій» Маринов. Наче це я народив і виховав його. Спробуй порозумітися з такими неврастеніками.
— Нічого не розумію, — зітхаю я. — Але обіцяю розібратися. За однієї умови: якщо ви почнете все спочатку.
Колев занурює у волосся свою кістляву руку й пробує опанувати себе. Я прискорюю процес терапії, пригощаючи його цигаркою. Лікар закурює й робить дві-три жадібні затяжки.
— Маринов якийсь час скаржився на болі в шлунку. Я завів його до одного свого колеги. Ми виявили в нього рак.
— Коли виявляють рак, пацієнтові про це не кажуть. Такий принцип.
— Я ж казав тобі ще того дня, що в певних випадках плюю на принципи. Заради принципів ми іноді забуваємо про людей…
— Без сентенцій, — кажу я. — І ближче до справи!
— Маринов щось пронюхав і постійно набридав мені своїми запитаннями. Та водночас не полишав свого паскудства. Почав переслідувати ту малу Жанну. І одного дня я не витримав: «Доки ти будеш паскудити, аж до могили? — запитав його. — Хіба не бачиш, що ти вже однією ногою там?» Він усе збагнув. А що був полохливий, як заєць, і знав, що його чекають пекельні муки, попросив отрути. Я відмовив. Але він наполягав. І далі паскудив. Думка про смерть зробила його ще агресивнішим, ніж будь-коли раніше. «Він зіпсує й цю малу„.» — думав я. І одного дня випадково почув від Євтимової, що в неї у лабораторії є ціаністий калій. Я попросив у неї його начебто для своїх дослідів. І дав йому, твоєму Маринову. Тепер ти все зрозумів?
— Зрозумів, що ви плювали не лише на принципи, а й на свою професію. Людина могла ще жити. Є хворі на рак, які живуть роками.
На обличчі Колева знову проступає гнівний дрож. Він кидає недокурок і пильно дивиться мені в очі.
— Отже, ти знову нічого не зрозумів. Це був негідник. Негідник, який розбещував геть усе навколо себе… І коли я дістав для нього отруту, то навіть зрадів. Зрештою, я не вливатиму її йому в уста. Він сам вирішить свою долю. Адже мертвий негідник завжди приємніший за живого…
— Мертвий негідник… чи жива дівчина… — бурмочу я.
— Яка дівчина? — перелякано запитує Колев.
— Ніяка… така собі… в сукні.
— Ми, мабуть, розмовляємо різними мовами.
— Нічого подібного, — кажу я. — Ми навіть чудово розуміємо один одного. Ви з самого початку були мені симпатичні. Тільки мушу вас попередити, що мене ніколи не призначать головою суду. Розподіл влади, розумієте: судова, виконавча й таке інше. Та нічого, побачимо. Візьміть із собою чисту білизну. А про цигарки не турбуйтесь.
І ось я знову на тлі звичної декорації. Канцелярія, чотири порожні столи, вікно, залите потоками дощу, й блимаюча лампочка.
Історія закінчується так само, як і починалася, — звичайна манера ледачих авторів. Нічого не змінилось, окрім одної-єдиної деталі. Мене не чекає нове розслідування, немає побачення з мерцем. Буде кілька вільних днів, щоб залагодити свої справи. Між іншим, здійснити невеличку подорож на периферію у зв'язку з однією особистою історією. Наближаються свята.
Бадьоро насовую на потилицю капелюха й підходжу до свого улюбленого поста — до вікна. Надворі крізь пасма дощу невиразно окреслюються голі дерева, вулиця. Люди з парасольками й плащами снують біля вітрин, заходять до магазинів, щось купують. У мене теж іще є час зробити деякі покупки. Треба нарешті подумати про заміну свого героїчного плаща, якого я ношу на своїх плечах вже не один рік…
Читать дальше