Богомил Райнов - Інспектор і ніч. Бразільська мелодія

— Слухай, ти, молоде бидло. Я сказав: «Щоб вас не затримувати», — але розумій це навпаки…

— Томе, без дурниць. Прошу тебе!.. — викрикує Жанна, несподівано з'явившись біля під'їзду. — Цей товариш з міліції.

Том, який досі робив марні спроби випручатися, одразу ж вгамовується. Я вивільняю руку.

— О, тепер ти здогадалася поінформувати мене, — бурмоче він, розтираючи шию. Потім звертається до мене — Чому не сказали, що ви з міліції… Та й навіть якщо з міліції, це ще не означає, що вам можна хапати за лікоть мою наречену…

— Де ти працюєш? — запитую я, не слухаючи того, що він верзе.

— Я не працюю, я студент.

— Що? Хіба в університеті є факультет за твоїм фахом? Та нічого, ми це з'ясуємо в управлінні…

— Прошу вас, не затримуйте мене, — майже канючить Том. — Вибачте за те, що сталося, прошу вас.

— Чому тебе так непокоїть звичайна довідка? Чи, може, вона вже не перша? Яка ж вона: десята чи п'ятнадцята?

— Вибачте. Прошу вас, — повторює він.

— А ти понад усе ще й мерзотник. Я це зрозумів одразу ж, як ти вдарив мене ззаду. А тепер бачу, що в тебе немає й краплини гідності.

— Яка там гідність… — мимрить Том. — Проти рожна не попреш.

— А проти чого попреш? Проти дітей? Ану, геть з-перед моїх очей… І не тіш себе ілюзіями: я дам тобі лише відстрочку.

Він покірливо рушає у зворотному напрямку — до «Варшави», навіть не глянувши на свою наречену. Жанна нерішуче дивиться на мене й збирається побігти слідом за ним.

— Ви залишіться, — кажу їй. — З вами я ще не закінчив.

— Ваші манери дуже швидко згрубіли.

— Манери відповідно до ситуації. Не люблю таких типів, як ваш наречений.

— Поки що він мені не наречений. Але й це може статися.

Обмінюючись такими люб'язними репліками, ми механічно рухаємось униз по бульвару.

— Що вас взагалі зв'язує з цим типом? — запитую я. — Чи ви разом учите уроки?

— Це теж стосується справи?

— Стосується вас. А можливо, й справи.

— Гадаю, що кожен сам собі пан.

— Паном може бути й раб, — зауважую я. — Між іншим, коли ви востаннє були в Маринова?

— Я ніколи не була в Маринова. Тобто ніколи не була сама.

— А з ким же?

— Один-два рази зі своєю тіткою. Щоб послухати, як добре було б, коли б ми побралися.

— Чому ваша тітка була так зацікавлена в цьому?

— Цілком зрозуміло: хотіла влаштувати моє майбутнє. Маринов був багатий. Ну, не такий, як колись, але одержував гроші під свого брата, продав дачу…

— Крім суми за дачу, яку він поклав на ощадкнижку, інших грошей у нього не знайдено.

— Цього я не знаю. Знаю, що він завжди був при грошах. Може, його обікрали.

— Хто, ви гадаєте, це зробив?

— Я над цим не задумувалась. І не вірю, що можу щось надумати. Я не інспектор міліції.

Дівчина зупиняється й дивиться на мене.

— Куди ми, власне, йдемо?

— Це запитання нам треба частіше ставити самим собі.

— Я поставила його у прямому значенні.

— Звідки мені знати? Здається, до вас… Чи, може, ви ще збираєтесь повернутися у «Варшаву»?

— Е, ні. Вже пізно. Мені час додому. Ідемо далі.

— Ви завжди так рано повертаєтесь додому?

— Як правило, завжди. Хоч і це вам здається невірогідним.

— Я нічого подібного не казав. І вчора ввечері ви теж так рано повернулися додому?

— Учора ввечері я взагалі не поверталась.

— Де ж ви були?

— Вашим запитанням немає кінця. Чи потрібні такі деталі?

— Та, про яку я запитую, потрібна. Вона ще потрібніша вам самій. Ви не чули такого слова: алібі?

Дівчина кидає на мене швидкий погляд, потім знову опускає очі: на тротуарі багато калюж.

— Наскільки я знаю, алібі вимагають від людини, яку в чомусь підозрюють, — каже спроквола вона.

— Нехай буде так. То де ви, кажете, були вчора ввечері? Впевнений, що ви вже надумали відповідь.

— Ночувала в подруги.

— Коли ви говорите, користуйтесь по можливості іменами й адресами, — терпляче пояснюю їй. — Формалізм, але так треба. І не забувайте, що все буде негайно й найдокладніше перевірено, й не тільки через ту загадкову подругу. Це також чистий формалізм, але такі правила гри. Отже?..

— Ви нестерпний… — зітхає дівчина. — Я була у Тома.

Я прикро вражений. Не її зізнанням, а дощем, що саме в цю мить полився як з відра.

Жанна швидким рухом розкриває парасольку.

— Ідіть під парасольку, — запрошує вона мене.

— Облиште. Не терплю парасольок. Тим більше жіночих.

— Дурниці. Йдіть, бо промокнете до кісток.

Вона сама притягує мене до себе, вхопивши під руку, і я, вражений, розмірковую над тим, наскільки в наші дні зменшився в людей страх перед представниками влади. Колись за таке хапання під руку арештовували.